Правда під серцем

Кабінет УЗД був холодним і стерильним. Лікарка — привітна жінка середніх років — мовчки ковзала датчиком по животу Аліси. На екрані миготіло маленьке серце, яке билося чітко, впевнено… нове життя. Її дитина.

— Серцебиття гарне, все в межах норми, — лагідно мовила лікарка, — у вас приблизно восьмий тиждень.

Аліса скам’яніла.

Її пальці судомно зчепили край простирадла. Серце гупало в вухах, мов барабани. В голові одразу пролетіла та ніч. Готель. Незнайомець. Його очі, голос, торкання… Гроші, сором, сльози після.

Вона ледь не зірвала датчик з живота.

— Ви добре себе почуваєте? — занепокоєно спитала лікарка.

Аліса кивнула, мовчки.

Зараз у ній билося серце не Адама… не коханого чоловіка… а того, хто заплатив за неї. Дитини, що була наслідком її найбільшого приниження.

Коли вона вийшла з кабінету, ноги її тремтіли. Вона сіла на лавку в коридорі, стисла руки в кулаки. У грудях — пустка. У горлі — клубок болю.

— Тепер точно все скінчено… — прошепотіла. — Ми з Адамом — минуле. Його серце ніколи не пробачить мені цього.

Вона підвела очі до вікна, а за ним — світило сонце. Байдуже, як і тоді, коли почалося все це.

Квартира зустріла її звичною тишею. Мама залишила записку, що вийшла до аптеки. Аліса залишилась сама. Вона зняла пальто, але не змогла зробити більше жодного кроку. Просто опустилась на підлогу посеред кімнати й обійняла себе за плечі, ніби намагалася втримати в собі все, що рвалося назовні.

> «Як я маю це прийняти? Як?»

Її погляд ковзнув по столу, де лежала кардіограма дитячого серцебиття — маленьке зображення, яке символізувало початок нового життя. Її дитини.

> «Це не Адам… Це не він…»

Вона знову відчула, як очі наповнюються слізьми. Цього разу — не від страху чи сорому, а від болю втрати. Втрати того, що ще не встигло стати її щастям.

> «Я кохаю його… всім серцем. Але як сказати йому, що я вагітна не від нього? Як пояснити, що ця дитина… з тієї ночі, яку я мріяла стерти з пам’яті?»

Аліса підвелась і підійшла до дзеркала. Її очі були заплакані, губи тремтіли, а всередині — мовчазний крик.

> «Я не скажу йому. Ніколи. Це буде моя таємниця. Мій гріх. Моє життя. І ця дитина — невинна. Вона не винна в моєму болю, у моїй помилці. Я зроблю все, щоб дати їй любов. Навіть якщо залишусь зовсім одна.»

Вона гладила живіт крізь светр, і вперше — попри страх і розпач — відчула щось схоже на тепло. Прив’язаність. Турботу.

> «Я тебе вже люблю…» — прошепотіла вона, і сльоза впала на її долоню.

Мама повернулася з аптеки, несучи в руках пакет із ліками. Побачивши доньку на кухні — мовчазну, замкнену в собі, з поглядом, що дивився крізь стіну — вона одразу все зрозуміла. Інтуїція матері ніколи не підводила.

— Алісо… — м’яко почала вона, ставлячи пакет на стіл. — Я давно тебе не бачила такою. Ти наче поряд, але тебе ніби й немає.

Аліса мовчки налила собі води. Випила, але спрагу це не втамувало. Ні в горлі, ні в серці.

— Я знаю, що ти щось приховуєш, доню… — продовжила мама, підходячи ближче. — Скажи мені, будь ласка… Ти ж знаєш, я завжди буду на твоєму боці. Але мені страшно. Я бачу, як тобі боляче.

Аліса стиснула пальці в кулак. Вона боялася цього моменту. Не хотіла брехати, але правду не могла вимовити вголос. Вона підняла очі на маму — ті ж самі очі, в яких було стільки тепла й турботи.

— Мам… Усе добре, справді, — прошепотіла. — Просто… багато емоцій. Це вагітність. Я впораюся.

— А батько дитини?.. — обережно запитала мама.

Пауза. Гостра, мов лезо.

— Він… — Аліса змусила себе говорити. — Він не буде в нашому житті. І так буде краще. Не питай мене про нього, мамо. Я… я не можу зараз.

Очі мами наповнилися слізьми, але вона кивнула. Вона зрозуміла, що дочка не готова говорити. Аліса обійняла її, намагаючись не розплакатись.

> «Як я можу сказати, що не знаю, хто він? Що це сталося ,щоб врятувати її життя.....
Ні… Я маю мовчати. Це мій хрест.»

Мама погладила її волосся.

— Головне, щоб ти не була сама, Алісо… А все інше ми переживемо.

Аліса стиснула губи і прошепотіла:

— Я вже не сама… у мені є життя.

І ця думка — попри все — давала сили.