"Її брехня — мій вирок"

Готельний номер був тихий. Занадто тихий.
Адам сидів на краю ліжка, тримаючи в руці третю за вечір склянку коньяку. Напій обпікав горло, але не гасив того, що горіло в ньому зсередини.

Він ще чув її голос.
«Я кохаю іншого... Ти був просто, щоб скоротати час...»

Його пальці тремтіли.
— Брехня... — прошепотів. — Вона брехала мені в очі. Навіщо?.. Навіщо?

Він зірвав із себе піджак, жбурнув його на підлогу. Розстібнув сорочку, немов хотів вирвати з грудей те пекельне відчуття. Дихати було важко. У голові плутались думки. Його зазвичай тверезий і холодний розум був паралізований.

Адам схопив телефон. Відкрив її контакт. Скільки разів він телефонував їй ці дні? Скільки разів сподівався, що вона відповість? Але зараз… Він боявся ще одного ігнору. Видалив повідомлення, яке вже писав: «Алісо, будь ласка…» — і вимкнув телефон.

Він підійшов до вікна. Там — Харків. Чужий, некомфортний. Тут вона, але така далека... немов за склом.
— Ти мені збрехала, Алісо… Але чому твої очі кричали інше? — промовив сам до себе.

А потім він просто сів на підлогу. Його спина ковзнула по стіні, ноги роз’їхалися. Він сховав обличчя в долонях.
І тоді прийшли сльози. Рідкісні, важкі. Зовсім не ті, що личать успішному бізнесмену.

Це була ніч, коли Адам Мельник вперше в житті відчув, що втратив щось справжнє.
І навіть не здогадувався, наскільки велика ця втрата буде насправді.

Аліса сиділа біля вікна маленької квартири в незнайомому місті. За склом неспішно накрапав дощ. Кожна крапля ніби стукала їй по серцю, відлунюючи болем і жалем.

Її очі були почервонілі — вона не зімкнула повік цілу ніч. Подушка ще досі була вологою від сліз, що лилися, мов з розбитої чаші.

Вона гладила живіт, ще майже непомітний, але вже такий важливий.
— Пробач, малюче… — прошепотіла вона, і її голос зламався.

Вона згадувала кожен дотик Адама, кожне слово, кожен погляд. Його очі, коли він прийшов… його біль, коли вона сказала неправду… Вона бачила, як щось у ньому вмирало. Але мусила.

— Я зробила це, щоб тебе захистити, — прошепотіла вона знову. — Щоб не розбити сім’ю. Щоб ти не страждав… Щоб не знати, від кого ця дитина.

Аліса не знала, чи зможе колись пробачити себе. Вона кохала його. Кожною клітинкою тіла. Але вона не мала права ламати його життя, його сина… І тепер залишалась лише тиша.

Тиша і скло, за яким ховався її пульс. Її серце, що ще досі билося в ритмі його імені.

Аліса прокидалась щоранку, накривала плечі кардиганом і йшла робити чай для мами. Жила на автоматі. Без емоцій. Без кольору.

Вона знайшла невеличку тимчасову роботу в бібліотеці — подалі від людей, очей і питань. Сиділа за столом у задній кімнаті й сортувала книги. Цілими днями мовчала. Але коли ніхто не бачив — гладила живіт, думаючи про майбутнє.

Мама намагалася підтримати її, готувала смачну їжу, розповідала щось із телевізора, іноді жартувала. Але Аліса була як порожня ваза: усміхалась, коли треба, але в душі — стояла мертва тиша.

Увечері вона поверталася додому, робила чай, ставила чашку на підвіконня і вдивлялася в місто. В його вогні, машини, людей. Вона ніби була за склом.

Пульс за склом.

Щоночі вона думала про Адама. Уявляла, як він міг би доторкнутися до її щоки, як би він тримав її за руку, коли вона боїться. І якби він дізнався… про дитину…

— Ні… — шепотіла в темряву. — Він не має знати.

Бо ця правда може вбити обох.