"Шлях до неї"

Чорний Mercedes плавно мчав трасою в напрямку Харкова. За вікном миготіли голі дерева й тьмяне небо — пейзаж, що зовсім не пасував до вогню, який палав усередині нього.

Адам тримав кермо, не включаючи музики — у салоні панувала тиша, заповнена його думками.

Він їде до неї. Нарешті.

📱 На екрані смартфона світилася адреса, яку щойно надіслав детектив.
"Вул. Мирна, буд. 6. Квартира 14. "

— Мирна… — прошепотів Адам, дивлячись у навігатор. — Нехай там і справді стане мирно, Алісо… для нас обох…

У голові спливали її очі. Її тремтячі пальці на його щоках. Її мовчання й біль, коли він востаннє бачив її...
А ще — той поцілунок. Та ніч.
 

— Я все виправлю… — сказав собі вголос, наче присягав.

Він мріяв про цю розмову.
Щиру, без масок. Де він розповість усе — і про ту першу ніч, і про свої почуття. І про те, що з першого дня не міг забути її…

> "Я знаю, я помилився. Але я кохаю тебе. І хочу бути з тобою...."

Раптово в голові прорізалася ще одна думка.
А якщо вона більше не кохає його? А якщо вже не одна?..

Адам стиснув кермо сильніше. Але не збавив швидкості.

> "Навіть якщо так — я маю почути це з її вуст. Я маю подивитися їй в очі. Бо вона — єдина, кого я справді любив…"

Адам стояв перед блідими дверима невеличкої квартири у старенькому будинку. В руках — жодної квітки, жодного подарунка. Лише серце, повне провини, і очі, спраглі побачити її.

Він довго не наважувався натиснути на дзвінок.

“А раптом вона не пробачить? А раптом не захоче бачити мене? Що я їй скажу? Що кохаю, але був занадто боягузом, щоб сказати це раніше?..”

Нарешті пальці доторкнулись до кнопки. Один звук — і шлях назад зник.

Двері відчинилися. На порозі — її мати. В очах — подив, тривога й тінь настороженості.

— Доброго дня, — тихо привітався Адам. — Ви мене, певно, не знаєте. Я… мені треба поговорити з Алісою.

Жінка на мить змовкла, а потім, майже не дивлячись йому в очі, сухо відповіла:

— Її немає вдома. Вона поїхала у справах.

Адам знітився. Руки повільно опустилися.

— А коли буде? Я можу почекати…

— Не знаю. Вона не казала.

І в ту ж мить з глибини квартири почулося:

— Мамо, хто там?

Адам завмер. І вона — теж. Голос Аліси прозвучав наче ніж по живому.

І вже за секунду Аліса, у махровому халаті, з вологим волоссям, з’явилася в коридорі. Побачивши Адама — зупинилася, наче врізалась у стіну.

Очі — розширені від шоку.

— Адам?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

Він дивився на неї, не дихаючи.

— Ти… Ти тут…

— Я приїхав, — так само тихо відповів він. — Бо не можу без тебе, Алісо.

Її серце застукотіло шаленим темпом. Але перед нею стояв не просто її коханий.

Перед нею стояв чоловік, якому доведеться пережити найважчу правду в його житті.

> — Алісо, — сказав Адам, — нам треба поговорити…
 

У квартирі повисла напружена тиша. Мама Аліси, розуміючи, що між ними має відбутися важлива розмова, тихо зникла в іншій кімнаті, залишивши двері привідкритими. Адам і Аліса стояли один навпроти одного, майже не дихаючи. Між ними — кілька кроків, але в серцях — прірва.

Адам перший зробив крок уперед.

— Я  шукав тебе, — його голос був хриплим, ніби в нього щойно забрали повітря. — Ти пішла. І весь цей час думав про те, що скажу, коли побачу. І тепер... я навіть не знаю, з чого почати.

Аліса мовчала, але її очі наповнювались блиском — не від щастя, а від болю, якого вона не могла приховати.

— З Ванессою... — продовжив Адам, — між нами давно нічого немає. Ми — чужі люди. Вже багато років. Нас пов’язує лише син, Лев. І все. Ми домовилися, що живемо кожен своїм життям. Вона мала залишитися в Америці. Я забезпечував усе, виконував усі обіцянки. Але вона повернулася без попередження. Це не було моїм рішенням.

Він зробив ще крок. Їх розділяли лічені сантиметри. Він говорив щиро, майже благально:

— Мені важко без тебе. Щоночі я лягав спати з думками про тебе. Щоранку прокидався з порожнечею в душі, бо тебе немає поруч. І я не можу більше мовчати. Я тебе кохаю. Ніколи не кохав так сильно нікого. Ти — моє все.

Очі Аліси наповнились сльозами. Вона не знала, що сказати. 

Адам ще не знав… але правда вже стояла на порозі.

Адам стояв перед нею, наче чоловік, якого знову вдарила доля. Його очі були наповнені щемом, розгубленістю й болем, які він не намагався приховати. Його сильні руки стиснуті в кулаки, як у дитини, що не знає, що робити з тим безпорадним відчаєм. Він ковтав повітря, наче йому не вистачало дихання, і дивився на Алісу з таким поглядом, ніби саме вона могла врятувати його від безодні.

— Я не знаю, що ще сказати, щоб ти зрозуміла… — його голос зірвався, — але… я тебе кохаю. І я не витримаю, якщо ти зникнеш знову.

Аліса стояла нерухомо, її губи тремтіли, але вона трималася. Її плечі були напружені, наче весь біль, який вона носила в собі останні тижні, тягарем ліг на її тіло.

— Адам… — прошепотіла вона ледь чутно. — Не думай, що мені було легко… але не все так просто.

— Скажи, що ти мене не ненавидиш, — він зробив крок до неї, ніби кожен його рух давався крізь біль, — скажи, що ще є шанс. Не мовчи, Алісо… Я не витримаю твого мовчання.

Аліса відвела погляд. Побачити його таким зламаним — було нестерпно. Вона бачила перед собою не того холодного, владного чоловіка з офісу, а розгубленого, вразливого Адама, якого вона кохала — і якому брехала.

Вона зібрала всю силу, щоб не здригнутися від його очей. Її серце билося шалено. Але вона не дозволила сльозам зрадити її.

— Я не ненавиджу тебе, Адам… Але є речі, які ти ще не знаєш.

Він завмер. В очах спалахнула тривога.

— Яке ще "але"? — прошепотів він, ледве чутно.

Аліса зробила глибокий вдих. Вона більше не могла це тримати.

Адам стояв, мов прибитий до підлоги. Його погляд був порожній, губи напіввідкриті, але слів не було. Наче хтось вибив повітря з його грудей. Він бачив Алісу перед собою — таку ж ніжну, рідну, справжню. Але її слова… Вони різали серце, мов лезо.