Запізніле рішення

Адам сидів на чолі довгого блискучого столу в залі засідань. Довкола — голоси, звіти, графіки, слайди. Директори говорили про плани на наступний квартал, про нові угоди, про цифри.

Але його думки були зовсім в іншому місці.

Він нервово крутив у пальцях ручку, глянув на екран свого телефону. Жодного повідомлення. На роботі він її сьогодні не бачив.Вона не бере слухавку, не відповідає на повідомлення. 

— Адаме Сергійовичу,що скажете щодо партнерства з італійськими інвесторами? — голос одного з членів ради вибив його з думок.

— Що?.. Так… Ми розглянемо це. — Він струснув головою, ніби пробудився. — Пробачте. Продовжуйте.

Але він не слухав. Його погляд втупився у стіну, а думки весь час крутилися навколо одного:

> "Я мушу з нею поговорити. Зупинити все це. Досить мовчати, досить боятися."

Він згадав її очі, усмішку, голос. І той поцілунок, який не давав йому спокою ночами. Він більше не міг цього терпіти.

> "Я зроблю це сьогодні. Знайду її, поговорю, поясню. Ванессу і Лева відправлю назад — так, як це має бути. Аліса має знати, що я обираю її."

Його серце калатало з рішучістю.

Після наради він вийшов з кабінету і, не заходячи до себе, пішов до відділу, де працювала Аліса.

Та на своєму місці її не було.

— Марина, де Аліса? — коротко запитав він у секретарки.

Марина зловтішно підвела брови.

— А ви ще не знаєте?.. Вона звільнилася сьогодні. Залишила заяву й пішла. Більше її ніхто не бачив.

Світ Адама зупинився. Він зробив крок назад, не вірячи почутому.

— Що?.. Коли?.. Чому мені ніхто не повідомив?

— Вона не захотіла, щоб хтось вас турбував, — відповіла Марина з єхидною посмішкою.

Адам рвучко розвернувся і пішов. Йому було важко дихати. У голові калаталися думки:

> "Зникла? Вона… поїхала? Чому? Через Ванессу? Через мене?.. Чорт!"

У його серці здіймався шторм.

> "Я втратив її…"
 

Адам був за кермом. Вперше за довгий час він втратив контроль — і не над машиною, а над собою. Його руки стискали кермо так сильно, що побіліли пальці. Він уже десятий раз набирав номер Аліси. І знову:

> "Абонент поза зоною досяжності. Будь ласка, зателефонуйте пізніше."

— Чорт забирай! — пробурмотів він, натискаючи на газ ще сильніше.

Він приїхав до її дому, вибіг з машини, дзвонив у двері, стукав, навіть кричав її ім’я. Але ніхто не відповідав.

У цей момент з під’їзду вийшла старша жінка, сусідка.

— А ви, мабуть до Аліси? — запитала вона.

Адам різко повернувся до неї:

— Так. Де вона?

— Та… вони з матір’ю  речі всі зібрали і поїхали. Не казали куди. Тільки таксі чекали довго… І все. Більше я нічого не знаю.

Його серце впало. Вона зникла.

> "Вона пішла. Назавжди?"

Він різко повернувся, сів у машину й натиснув на газ так, що колеса заверещали. Його наступна зупинка — компанія. Він вбіг у головний офіс, мов буря.

Дарина якраз виходила з ліфта.

— Дарина! — голос був гучний, різкий, очі блищали злістю і болем. — Де вона?

— Адаме … — Дарина зробила крок назад, — я не можу вам нічого сказати. Це її вибір. Дайте їй спокій.

— Спокій?! — Адам втратив самовладання. — Я не можу знайти її! Вона відключила телефон! Зникла! І ти кажеш — спокій?!

Він з розмаху вдарив по столику біля ресепшну — той затріщав, посуд впав на підлогу, секретарка скрикнула.

— Всі геть звідси! — гаркнув Адам, обертаючись навколо. Співробітники, шоковані його вибухом, миттєво розбіглися хто куди.

Карпов вибіг на крики і  поспішив до нього.

— Адам, візьми себе в руки. Це не вихід. Ти не можеш ось так все трощити.

— Я втратив її, Денис! — голос Адама зірвався. — Я сам усе зруйнував. А тепер… навіть не знаю, де вона.

Він обперся об стіну, важко дихаючи.

Карпов поклав руку йому на плече:

— Ми знайдемо її. Але спочатку… заспокойся.

Очі Адама наповнились сльозами. Його здавалося непохитним, холодним — але зараз перед Карповим стояв зламаний чоловік, який втратив жінку, яку… кохав.
 

Він різко піднявся з крісла, взяв телефон і подзвонив.

— Павле, це я… Мені потрібна твоя допомога. Терміново. Є одна дівчина — її звати Аліса. Вона зникла. Не офіційно, але… по суті, зникла. Я не можу її знайти. Потрібна адреса, квитки, відео з вокзалів, камер… усе.

На тому кінці телефону пролунав короткий здивований сміх:

— Адаме… ти звертаєшся до мене, як до детектива.

— Бо зараз ти ним будеш. Назви суму — все оплачу.

— Добре. Надішли мені її повне ім’я, фото і все, що знаєш.

— Я надішлю. І Павле… я хочу це негайно. Якщо треба — підключай зв’язки.

— Добре. Я зроблю все можливе.

Адам кинув слухавку, відкрив папку в комп’ютері, де, на його подив, було збережено десятки її фото. Його рука затремтіла, коли він обрав одне — її, усміхненої, з корпоративної вечірки.

> "Я маю знайти тебе… навіть якщо це останнє, що зроблю."

Він знав, що зробив багато помилок. Він мав сказати їй правду раніше. Він мав пояснити, хто така Ванесса, і чому вона вже не мала місця в його житті. Але він упустив шанс.