Неприємний візит

Аліса була вдома сама, лежала на дивані, вкрившись пледом. Її тіло ще було слабке після лікарні, а розум — повний тривожних думок. Дзвінок у двері прозвучав, наче грім серед ясного неба.

— Хто там? — тихо спитала вона, підходячи до дверей.

— Відчиняй, я знаю, що ти тут!

Голос був гучний, різкий… жіночий.

Аліса розгублено відчинила — і завмерла. На порозі стояла Ванесса. Висока, вульгарно вбрана, з гострим поглядом і презирливою посмішкою на силіконових губах.

— А ти нічого така… Може, навіть зрозумію, чому він тебе захотів, — прошипіла Ванесса, оглядаючи Алісу з голови до п’ят.

Аліса мовчала, не розуміючи, що відбувається.

— Не прикидайся невинною. Думаєш, я не знаю? Мені все розповіли. Про тебе. Про мого чоловіка. Про ваш роман .

— Ви… ви щось плутаєте… — пробувала сказати Аліса, але її голос затремтів.

— Нічого я не плутаю, дівчинко. Я мати його дитини. А ти — просто інтрижка на фоні. І знай, я не дозволю, щоб така, як ти, розбила мою сім’ю.

— Але ж ви… не разом… — прошепотіла Аліса, в її очах блищали сльози.

— Це тебе не стосується. Я тобі просто скажу: тримайся подалі. В іншому разі — буде боляче. І не тільки тобі.

— Я попереджаю. — Ванесса ступила на крок ближче. — В тебе, певно, ще є залишки гідності, якщо ти колись її мала. Тож збирайся. Подай заяву. Зникни. Інакше я знайду, як зламати тебе. Я впливова,у мене є зв'язки. І я не дам тобі зруйнувати те, що належить мені. Я зроблю твою репутацію — якби сказати м’якше — мертвою.

Ванесса ще раз презирливо оглянула Алісу і, не чекаючи відповіді, розвернулася на підборах і пішла, гримнувши дверима.
 

 В голові лунав голос Ванесси, в очах стояла зневага. Але головне — в серці наростав холод.

> "Я не маю права ламати чужу родину…  Я не маю права тримати його поруч, якщо навіть не знаю, від кого ця дитина… Це не любов, це хаос. І я не дозволю собі знову втопитися в ньому."

Вона повільно підвелася, одягнула пальто й вийшла в дощ.
З кожним кроком до офісу її рішучість тільки міцнішала.

---

В офісі.

Аліса мовчки пройшла повз усіх колег, не зустрічаючись поглядом ні з ким. Вона виглядала спокійною — страшенно спокійною, як буря перед вибухом.

Зайшовши до бухгалтерії, вона дістала із сумки вже написану заяву.
Її рука трохи тремтіла, але вона чітко поклала аркуш перед співробітницею.

— Ви… звільняєтесь? — здивовано перепитала жінка. — Можливо, поговорите з керівництвом?

Аліса похитала головою:

— Це остаточне рішення.

— Дата звільнення?

— Сьогодні. 

Жінка мовчки поставила печатку.

Аліса вийшла з кабінету. В коридорі їй стало душно. Але вона не зупинялась.

> "Це правильно. Я зникну з його життя. Назавжди. Він не дізнається, що я вагітна. Це буде мій хрест. Моя відповідальність."

Вона не знала, як йтиме далі, де житиме, чим житиме. Але точно знала — назад вона не повернеться.

Аліса вийшла з офісу під зливу — ідеальною для того, щоб сховати свої сльози. Вона йшла швидко, зтиснувши пальці в кулак, наче це могло зупинити біль. Вже за кілька кроків від будівлі її наздогнав знайомий голос:

— Аліса! Зупинись!

Вона різко обернулася — перед нею стояла Дарина. Її макіяж трохи розмазався від дощу, очі повні шоку і болю.

— Що ти робиш?! Ти що, справді звільнилася? — задихано промовила Дарина. — Ти ж… ти мала залишитися. Ви з Мельником…

Аліса витерла дощ із щік, але то були не тільки краплі води.

— Даро… Це мій вибір. Я їду. Назавжди.

— Ти ж кохаєш його…

Аліса стиснула губи.

— Це не має значення. В нього є сім’я. Є син. А я… Я не впишусь у це. І я не можу тут більше залишатися. Мені боляче дихати поруч із ним. Болить від усього.

Дарина мовчки дивилася на неї кілька секунд, а потім притиснула її до себе:

— Я ненавиджу це. Але я розумію. Тільки пообіцяй… якщо тобі буде дуже погано — ти мені напишеш, добре?

Аліса мовчки кивнула.

— І ще… — Аліса затримала її погляд. — Не кажи Адаму, де я. Обіцяй. Навіть якщо він буде благати. Я прошу тебе.І подякуй від мене за все Карпову.

Дарина ковтнула сльози.

— Добре. Я обіцяю. Але… я буду страшенно сумувати за тобою.

Вони обійнялися так, наче прощалися на все життя.
 

Аліса зайшла додому мовчки, погляд її був рішучим і водночас затуманеним болем. Мама сиділа на кухні, щось писала у блокноті, коли побачила доньку з сумкою в руках.

— Аліса?.. Ти куди? — запитала вона, схопившись.

Аліса поставила сумку біля дверей і глибоко вдихнула.

— Мамо, нам потрібно поїхати. Назавжди. Ми більше не можемо тут залишатися.

— Що ти маєш на увазі? Куди ми їдемо?

— У Харків. Там спокійніше. Я знайшла нам квартиру — поки що тимчасово, — швидко збрехала вона. — Я потім тобі все поясню. Прошу, просто збери речі. У нас небагато часу.

— Але ж... робота, лікар...твоя дитина...

— Все вже вирішено, мамо. Я звільнилася. А лікар передав, що твоє відновлення йде добре — можна спостерігатися в Харкові.

Мама хотіла щось сказати, але побачила в очах Аліси надлом, відчай і силу водночас. І зрозуміла — зараз не час для питань.

За пів години дві жінки стояли біля під’їзду з валізами. Приїхало таксі, Аліса допомогла мамі сісти. Вони їхали мовчки, крізь вечірній Київ, який уже пахнув осінню і спогадами.

На вокзалі Аліса взяла два квитки — до Харкова. У першу ліпшу електричку.

Коли поїзд рушив, вона подивилася у вікно на прощання. Київ здавався незнайомим, холодним і ворожим.

> "Прощавай, Адам…
*Прощавай, моє перше справжнє кохання…
Прощавай, місто, яке дало мені все і забрало ще більше…"

Вона опустила очі на живіт, торкнулась долонею.

— Я захищу тебе, — прошепотіла дитині під серцем. — Обіцяю.

І поїзд зник у темряві, забираючи з собою історію, яку ніхто не мав більше переписувати.