Важка реальність

Кав’ярня була затишною, з ароматом свіжої випічки та легкими акордами джазу на фоні. За вікном мерехтіло осіннє місто, а за маленьким круглим столиком біля вікна сиділи дві дівчини. Катя вже давно стежила за подругою, чекаючи, коли та нарешті зламає мовчанку. Аліса тримала в руках чашку лате, дивилася кудись у молочну піну і мовчала.

— Ну, я більше так не витримаю, — нарешті зітхнула Катя, відставивши своє капучино. — Говори вже. Що сталося? Ти як привид останні дні.

Аліса ледь усміхнулася. Без радості.

— Усе сталося, Катю… Усе одразу.

Катя нахилилася ближче:

— Це через нього?

Аліса мовчки кивнула. Потім вдихнула і нарешті заговорила:

— Я справді думала, що все змінилось. Що він… інший. Що між нами щось справжнє. Ми були разом, і я… Я відчувала, що жива, що потрібна.

— Ти закохалась у нього, — м’яко сказала Катя.

— Так. Повністю. По-дурному. А тепер... — її голос затремтів, — виявилося, що він має дружину. І сина. 

— Зачекай,  вони не розлучені?

—Виявилось, що ні. Точніше, офіційно — так. Але поселити її в квартиру, їздити з нею й сином… Це не просто формальність, Катю. Це життя, в яке мені нема місця.

Катя стишила голос:

— Алісо… Я знаю, як сильно ти його любиш. Але скажи чесно: якщо він не обирає тебе, а мовчки приймає її, то чи варта ця любов твого серця?

Аліса на мить прикрила очі. Потім відкрила — в них блищали сльози, але були й іскри сили.

— Я не знаю, Катю. Я не знаю, що буде далі. Але зараз… мені дуже болить. І соромно. І гірко.

Катя простягнула руку і накрила долоню Аліси своєю:

— Ти не одна. І не дозволяй собі думати, що твоя гідність залежить від чоловіка. Навіть такого, як він.

Вони ще довго сиділи мовчки, дивлячись на вогні міста за вікном, кожна занурена у свої думки. Але в серці Аліси народжувалась одна річ, якої не було останні дні — рішучість.

Проходили дні. Сірі, холодні, мов осінні ранки. Аліса і Адам зустрічалися щодня в офісі — у коридорах, на нарадах, біля ліфтів. Але вже не було тих поглядів, від яких перехоплювало подих. Не було ніжних дотиків очей, не було жодного слова більше, ніж вимагала робота.

Вони стали чужими. Принаймні — зовні.

Аліса механічно виконувала свої обов’язки, уникала зустрічей з ним, ховалася за паперами, комп’ютером, звітами. Її очі більше не світилися — в них була втома й незрозумілий сум, що не полишав її з ранку до вечора.

Адам дивився на неї крадькома. І кожного разу серце його стискалося. Він ненавидів цю дистанцію, яку сам створив. Кожен її погляд повз нього — як ніж у груди. Він знав: вона не пробачила.

Він міг підійти. Міг сказати. Міг пояснити. Але щось зупиняло його — гордість, страх, біль.

Аліса ночами не спала. Її розум і серце вели війну. Вона знала — кохає його. Але також знала: більше не дозволить зневажати себе. Вона не була тією, хто чекає, поки хтось визначиться, з ким хоче бути.

Адам пив каву з Марининою подачею, переглядав документи від Аліси, слухав її голос у звітах. Але не чув її серця. Його власне — кричало. Він втратив її. І, можливо, вже остаточно.

Між ними — мов тиша після бурі. Болісна. Напружена. І в ній — кохання, що завмерло десь між «бути разом» і «забути назавжди».

Одного дня офіс гудів звичним робочим ритмом, коли двері головного входу відчинилися, і на рецепції з'явилася вона — Ванесса.

Яскрава, зухвала, у брендовому костюмі, з високими підборами і холодним поглядом.
Вона пройшлася коридором, наче йшла червоною доріжкою, залишаючи за собою шлейф дорогого парфуму.

— Я до чоловіка, — холодно кинула вона секретарці, не дочекавшись дозволу, і прямувала вглиб офісу.

Відкривши двері конференц-залу, вона застигла.

Адам і Аліса стояли біля столу, щось обговорювали, переглядали документи на ноутбуці. Вони не торкалися одне одного, не було нічого зайвого — але в очах, в паузах, у поглядах… щось було.

Невидимий магніт, щось живе, щось справжнє.

Адам першим помітив її:

— Ванесса? Що ти тут робиш?

Аліса враз напружилася, відступила на крок, відчуваючи, як по спині пройшов холод.
— Я… я, мабуть, піду, — тихо сказала вона і вийшла з кімнати, навіть не глянувши на Ванессу.

Ванесса повільно підійшла ближче до чоловіка.

— Це вона? — запитала різко, без вступів.
— Про що ти?
— Не прикидайся, Адам. Я бачу, як ти дивишся на неї. Я бачила її погляд… Ви не байдужі один до одного. Хто вона тобі?ои

Адам не відповів одразу. Його погляд був холодним, але напруженим.

— Вона — асистентка Дениса. І все, що відбувається в компанії, тебе не стосується.

— Цікаво… — прошипіла Ванесса. — Асистентка твого друга? У якої від твого дотику тремтять руки?

Адам схрестив руки на грудях.

— Ти приїхала без попередження. Чого ти хочеш?

Ванесса підійшла впритул. Її голос був уже не істеричним, а тихим, отруйним:

— Я хочу знати, чи не збираєшся ти зруйнувати свою родину через дівчину з офісу… і чи це вона — причина, через яку ти більше не дзвониш, не питаєш, як справи в сина?

Адам спалахнув:

— Не смій маніпулювати Левом. Ми з тобою давно чужі люди. І якщо ти зараз вирішила раптом ревнувати — запізно.

— Побачимо… — холодно усміхнулась Ванесса. —

І з цими словами розвернулася і вийшла.

Ввечері.

Офіс майже спорожнів.

Ванесса стояла перед рецепцією у вишуканому брючному костюмі кольору бордо. Її червоні губи були стиснені в тонку лінію, а очі — уважно вивчали обличчя Марини.

— Ми ж обидві жінки, Маринко, — сказала вона м’яко, але в її голосі відчувався холод. — Я просто хочу знати правду. Що в Адама з цією… Алісою?

Марина злегка прикусила губу, зробивши вигляд, ніби вагається. Але всередині вона ледь стримувала посмішку. Вона чекала цієї розмови. Ще з першого моменту, коли зрозуміла, що між Мельником і Алісою щось більше, ніж просто "робота".

— Ви ж розумієте, — сказала вона, злегка нахилившись уперед, — я не хочу пліткувати. Але якщо це для вас важливо…