Сварка

Вечір опускався на місто, коли Аліса поверталася додому. Вона була мовчазною і з розбитим серцем — кожен крок важив тонну, а думки крутилися в голові без кінця. Закривши за собою двері квартири, вона зняла пальто і повільно пішла до ванної.

Вода вже ледь тепла, але вона ніби не відчувала холоду чи тепла — лише пустку всередині. Вона увімкнула кран, занурилася у ванну і закрила очі, сподіваючись хоч на мить втекти від болю.

У цей час телефон неодноразово вібрував на тумбочці. На екрані з'являлося знайоме ім'я — Адам. Кожен дзвінок ніби рвав її душу на частини, але вона не могла відповісти.

Відповідь була надто складною — вона не знала, що сказати йому після того, що дізналася. Чи зможе вона коли-небудь пробачити йому, що в його житті є інша жінка і дитина? Серце щеміло від сумніву і страху.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, і, залишившись сама у тиші, вперше за довгий час відчула, як сльози повільно стікають по щоках.

Ніч вже впевнено обіймала місто, коли у двері Аліси несподівано постукали. Вона, ще в халаті, з вологим волоссям і червоними очима після сліз, здригнулася від звуку. В серці закололо — вона чомусь знала, хто це.

Повільно підійшовши до дверей, вона відкрила. На порозі стояв Адам. Стриманий, серйозний, але з очима, в яких читалася тривога і… відчай.

— Алісо… — його голос був хрипким. — Будь ласка, не зачиняйся від мене. Дай мені п’ять хвилин. Я мушу все пояснити.

Вона мовчала кілька секунд, але потім тихо відступила вбік, впускаючи його до квартири. Адам зайшов, але не наближався — лиш зняв пальто і залишився стояти біля входу.

— Я знаю, ти бачила. Ванессу. І мого сина, — він провів рукою по волоссю, важко зітхнув. — І, певно, в тебе зараз в голові хаос. Але, Алісо, я ніколи не був із нею в справжніх стосунках. Ми не разом уже давно. Нас пов’язує лише син. Вона… вона з’явилася без попередження. І повір — я був не менше здивований, ніж ти.

Аліса мовчала. Лише дивилася на нього з сумішшю болю й образи.

— Я не хотів, щоб ти дізналася все так. Не хотів, щоб ти подумала, ніби я зраджую… нам. Я не зраджую, Алісо. Навпаки. Я живу тільки тобою останні тижні. Я… — він підійшов ближче, тихо, обережно. — Я кохаю тебе. І боюся втратити.

— Але чому ти її забрав? Чому поїхав з нею і сином? — її голос зривався. — Ти не розумієш, як це виглядало…

— Бо я не мав вибору, — відповів він щиро. — У неї немає де жити. І поки я не вирішу це по-людськи, я не матиму спокою. Але моє серце — не там. Моє серце тут, переді мною.

— Тобто ти хочеш сказати, що просто так узяв і поселив її? — голос Аліси затремтів. — Ту, яка з’явилася без попередження… свою жінку, Адам! У твою квартиру!

Він стиснув кулаки.

— Вона не моя жінка. І ти це знаєш.

— А я? Я тоді хто?! — вона різко обернулася до нього. — Просто "інтерн", якого можна використовувати по ситуації? Чи зручна пауза між Америкою і реальністю?

— Не смій так говорити! — Адам зробив крок до неї, в очах блищала лють. — Ти не маєш уявлення, що я відчуваю! Я сказав, що між мною і Ванессою нічого немає! Ми з нею розійшлися ще до народження Лева! Я все життя тягну цей обов'язок.

— І тягнеш далі, так? Забираєш її під свій дах, возиш її в машині, і все це — без жодного пояснення мені! — Аліса не стримала сльози. — Я бачила, як вона стояла поруч із тобою. Наче це її місце!

— Я хотів усе пояснити! Ввечері ,коли вирішу всі питання— рявкнув Адам. —а ти просто втекла і не відповідаєш на дзвінки! Як, по-твоєму, я мав поводитися?

— А як я мала? — голос Аліси надломився. — Я впустила тебе у своє життя, у своє серце. А потім побачила, як ти з нею, з сином, як ідеш, мов родина… А я? Що я для тебе?!

— Ти не уявляєш, як я гребаний час мучуся від цього! — Адам підвищив голос. — Я не просив Ванессу повертатися. І тим більше не просив її притягти сюди сина. Але я не можу викинути їх на вулицю. І не можу пояснити синові, що він мені чужий!

Аліса мовчала, здавалося, в неї більше не залишилося слів. Її обличчя стало блідим, очі втратили блиск.

— Йди, Адам, — прошепотіла вона. — Просто йди.

Він кілька секунд стояв, не рухаючись. Потім різко розвернувся, підійшов до дверей і, не озираючись, грюкнув ними так, що здригнулися стіни.

Аліса завмерла посеред кімнати, ніби зламана. Її дихання стало частим, серце билося в грудях з криками:

> "Це кінець. Це не любов. Це біль."

А десь у підсвідомості ще тліла думка:

> "Але чому болить так сильно, якщо це не кохання?"