Щасливий ранок

Ранкове світло ледь пробивалося крізь щільні штори, м’якими промінчиками ковзаючи по білосніжній постелі. Аліса лежала на боці, притулившись плечем до теплої подушки, а очі — широко відкриті, сповнені думок, які заповнили її свідомість ще до того, як вона повністю прокинулась.

Вона повільно перевела погляд на нього.

Адам лежав поряд — розслаблений, спокійний, безтурботний. Його темне волосся трохи скуйовджене, вуста злегка розслаблені уві сні, а сильна рука, що ще нещодавно обіймала її так ніжно, лежала на простирадлі. Його дихання було рівне, глибоке, і вона чула його кожною клітиною свого тіла.

Та замість усмішки її серце стискалося.

Ніч була неймовірною — справжньою, живою, повною пристрасті й почуттів, але… все одно всередині проростав страх. Щось в тому, як усе було — тиша, недомовленість, номер готелю, запах його парфуму… змусило її подумки повернутись назад — до тієї першої ночі. Тієї, де вона продала себе. Тієї, про яку воліла б ніколи не згадувати.

"Ні," — подумала вона, зосереджено вдивляючись у чоловіка поряд. — "Це інше. Це не могло бути так. Адам… він не міг бути тим."

Вона вдихнула глибше й заплющила очі. Та жахлива думка — що можливо, це була не перша їхня ніч — ще раз спалахнула в її голові. Але вона швидко відігнала її. Не могла вірити у це. Не хотіла.

Відчуття гріховності зникло, коли вона ще раз глянула на нього. Такий спокійний… Такий її. Її серце тріпотіло в грудях. Вона вже не могла обманювати себе — вона закохалася. Глибоко. Безповоротно. І, можливо, назавжди.

Сльоза тихо скотилася щокою, але не від болю. Від розуміння, що вона більше не контролює цього почуття.

Вона торкнулася його руки — обережно, кінчиками пальців. А потім відвела погляд у вікно, зустрічаючи новий день зі змішаним серцем: зі щастям, з сумнівами, зі страхом — і з коханням.

Адам повільно відкрив очі, відчувши тепле жіноче дихання поруч. Його погляд спершу був розсіяний, але коли він побачив силует Аліси, що сиділа біля вікна, загорнута в простирадло, серце мимоволі прискорило хід.

— Ти вже прокинулася?.. — його голос був хриплуватим, ще сонним, але м’яким.

Аліса обернулася, і на її обличчі промайнула невпевнена посмішка.
— Не спалося, — тихо відповіла вона.

Він підвівся з ліжка, прикрившись ковдрою, і кілька секунд мовчки дивився на неї.
— Про щось думаєш?

Аліса відвела погляд, ніби боялася, що він прочитає її думки.
— Про все й одразу... — ледь чутно мовила вона. — Знаєш, бувають моменти, коли щастя змішується зі страхом. Це… саме той.

Адам підійшов до неї, обережно обійняв за плечі.
— Ти жалкуєш?

Аліса здригнулась від його прямого питання, але одразу заперечно похитала головою.
— Ні. Але це нове для мене… все. І я не знаю, куди це веде.

Він обережно торкнувся її щоки.
— Я… Я не хотів цього. Не планував. Але ти... — він зробив паузу, глянув у її очі. — Ти стала для мене чимось… таким, чого я не можу відпустити. І не хочу.

Аліса закусила губу, її очі наповнились сльозами.
— Я не хочу бути просто... пригодою.

— Ти ніколи не була нею, — твердо сказав Адам. — Я не дивлюся на тебе, як на чергову жінку. Це більше, ніж пристрасть. Це — ти. А ти… в мені вже глибше, ніж я готовий визнавати.

Аліса мовчала. Лише міцніше обійняла його — так, наче боялася, що, якщо відпустить, цей момент зникне, розтане, як сон.

Адам нахилився до її вуха:
— Я не хочу, щоб це було останнє наше ранок разом.

— І я, — прошепотіла вона.

Вони стояли біля вікна, загорнуті в ковдру, обійнявшись, зустрічаючи новий день зі страхом, з надією і з теплом, яке вже не могло бути випадковим.