Шокуюча новина

Понеділок.
В офісі було тихо. Без Мельника повітря здавалося менш напруженим. Аліса, повернувшись на роботу після насичених вихідних, старалася зосередитись на документах, хоча думки весь час линули до мами, яка тепер спокійно спала в новій квартирі.

Увечері вона поїхала до лікарні і, тримаючи маму за руку, вивела її з будівлі, яку вже встигла ненавидіти всім серцем. В таксі мама мовчала, просто дивилася у вікно, а Аліса тихо посміхалась — їм удвох ще все вдасться.

Середа.
О десятій ранку у компанії з’явився Адам Мельник.

Його поява завжди була відчутною. Працівники мимоволі випростовували спини, хтось поспішно ховав телефон, а офіс ніби переставав дихати.

Аліса, почувши знайомий гул голосів і кроки у коридорі, завмерла.

Він ішов прямо до свого кабінету. Повз неї.
Не зупинився. Не глянув. Не привітався.
Просто… пройшов повз, наче вона — прозора.

У грудях Аліси щось стислося. Вона не знала, чого чекала — вибачення? Пояснень? Хоча б погляду… Але натомість — холодна стіна.

— Доброго дня, Адаме Сергійовичу, — несміливо кинула вона, підвівши очі.

Він не відповів. Лише легко кивнув і, не зупиняючись, відчинив двері до кабінету Карпова.

Аліса опустила очі. Все всередині стиснулося в комок.

"Ясно…"
 

Наступного ранку. Велика зала для нарад.

Аліса сиділа за столом поруч із Дариною. Після подій у клубі вона намагалася тримати себе в руках, але в глибині душі все ще відчувала внутрішній дискомфорт. Її серце калатало — як тільки вона побачила, як заходить Адам Мельник разом із Денисом Карповим.

Обидва — серйозні, мовчазні, зібрані. Атмосфера в кабінеті одразу змінилася.

Карпов першим почав:

— Добрий ранок. Є термінові новини, які стосуються майбутнього нашої компанії. Через кілька днів у Стамбулі проходитиме важлива зустріч із потенційними інвесторами та стратегічними партнерами.

Адам мовчав, лише кивнув.

— Ми з Адамом летимо туди, — продовжив Денис. — З нами також їде комерційний директор і юрист компанії. І ще дві людини з нашої команди, які добре себе показали останнім часом.

Невелика пауза. Люди у залі переглянулися.

— Це будуть Аліса… — Денис перевів погляд на неї, — …і Дарина.

Тиша.

Очі Аліси округлилися. Вона мало не впустила ручку з рук.
Дарина нервово хмикнула.

— Ми?.. — прошепотіла Аліса, але голосно.

Адам нарешті заговорив, спокійно, але твердим голосом:

— Так. Ваш профіль і підготовка — саме те, що потрібно. Ви будете брати участь у презентаціях, обробляти матеріали, перекладати і супроводжувати делегацію.
Рішення прийнято. Відмови не приймаються.

Аліса хотіла щось сказати, але зустріла погляд Адама — холодний, суворий, але… з вогнем усередині.

Дарина нахилилася до неї й прошепотіла:

— Що взагалі відбувається?.. Я не готова до такого масштабу.

— Я теж, — відповіла Аліса, не відводячи погляду від Мельника.

Карпов роздав усім інформаційні листи.
— Завтра вранці — зустріч із маркетинговим відділом. У середу — виліт. Паспорти і документи мають бути зібрані до вечора. Усе зрозуміло?

— Так… — пролунало в унісон, хоча далеко не всі були впевнені у своїх голосах.

Після наради всі розійшлися, лишаючи Алісу та Дарину в легкому шоці.

— Мені здається, або він спеціально тягне тебе туди? — прошепотіла Дарина.

Аліса мовчала. Їй здавалось, що ця поїздка — буде випробуванням.

Вечір. Невелика орендована квартира.

Аліса тихо відчинила двері до квартири, несучи в руках документи, які їй дали для підготовки до поїздки. У кімнаті пахло домашнім борщем, мама сиділа у плетеному кріслі біля вікна з книгою в руках.

— Доню, ти вже вдома? Як пройшов день?

Аліса повісила пальто і підійшла до мами, поцілувала її в щоку.

— Мамо… мені треба з тобою поговорити. Є одна новина.

— Щось сталося? — запитала мама, відклавши книгу.

— Ні, ні… все добре. Просто… на роботі сьогодні була термінова нарада. І… мене разом з колегою направляють у відрядження до Стамбула. Вже післязавтра.

Мама здивовано підняла брови.

— Стамбул?.. Це ж далеко. І надовго?

— На кілька днів. Там будуть зустрічі з інвесторами, презентації. Це… важливо. Це може дати мені багато можливостей.

— О, доню… Це ж прекрасно! Я пишаюся тобою, — м’яко сказала мама й обійняла її.

Аліса опустила голову їй на плече.

— Але я хвилююсь, мамо. Я ніколи не була за кордоном. І… Мельник буде там теж.

Мама усміхнулася:

— Він тебе не з’їсть, правда ж? — і ніжно погладила доньку по голові. — Ти сильна. Ти витримаєш усе.

— Я не знаю… після всього — я боюсь себе, своїх емоцій.

— Не бійся, — сказала мама. — Якщо він вартий тебе — то побачиш. А якщо ні — дізнаєшся це раніше. Головне — не втрачай себе, доню.

Аліса притислася до мами ще сильніше.

— Добре. Завтра зберу речі. А поки — я зварю нам чаю.

Вона встала, і в її очах вже не було розгубленості — тільки спокійна рішучість.