Не та, кого він хотів бачити

Понеділковий ранок у компанії почався, як завжди, з дзвінків, гулу кавомашини та тупоту каблуків по глянцевій підлозі. Але для Адама цей день мав інший присмак. Він ішов коридором швидко, наче щось шукав. Точніше — когось.

Відчинивши двері до свого крижаного кабінету, він уповільнив крок.
Вже був готовий кивнути їй, звично побачити — її.
Але Аліси не було.

— Що за… — буркнув він, зморщивши чоло.

Не знявши пальто, різко розвернувся, вийшов у коридор і попрямував до кабінету Карпова. Без стуку відчинив двері.

Карпов саме переглядав папери, але при вигляді шефа лише злегка підвів голову:

— Щось сталось?

— Де Аліса? — коротко, різко кинув Адам.

Карпов, не знімаючи окулярів, знизав плечима:

— Взяла три дні вихідних. Сімейні обставини. Усе згідно з внутрішнім регламентом. Я дозволив.

Адам мовчки стиснув щелепу. Трохи нахилився вперед, ніби хотів щось сказати, але стримався. Погляд — холодний, губи стиснуті.

— Ясно. — сухо буркнув він і різко вийшов, грюкнувши дверима.

Пройшовши коридором назад, він раптом зупинився — біля його кабінету стояла Марина. У хмарі парфумів, у глянцевій обтислій сукні, вона одразу випрямилась і заусміхалась, коли побачила його.

— Доброго ранку, Адаме Сергійовичу… Ви сьогодні як завжди — бездоганний…

Він навіть не подивився їй у вічі. Тон — сухий, дратівливий:

— Каву. Чорну. 

Марина кліпнула очима, ніби не очікувала такої холодності, але поспішила виконувати.

Адам зайшов у свій кабінет, грюкнув дверима і сів у крісло, глянувши на порожній стіл, де мала бути вона.
Його внутрішній стан — кипіння за спокійною маскою.

— Де ти, Алісо?.. — подумки бурмотів він. — Чому не попередила мене особисто?.. І чому я взагалі чекав?..

Адам сидів за масивним чорним столом, у руках тримав ручку Montblanc, але не підписав жодного паперу. Погляд ковзав по документах, але нічого не читав. Слова втратили зміст. Замість чітких рішень — порожнє гудіння в голові.

На екрані комп’ютера відкрито важливу презентацію, а поруч — звіт інвесторів. Але все не мало значення.
Бо її не було.

Він поглянув на стіл — той самий, де завжди акуратно лежали її записи, щоденник, чашка з трав’яним чаєм, а ще — її присутність, тиха, лагідна, але відчутна.

Марина постукала і зайшла з кавою. Поставила чашку з надмірною сексуальністю рухів, намагаючись спіймати його погляд. Але Адам навіть не підняв очей.

— Дякую. Вільна, — коротко кинув.

— Може, щось ще? — вона посміхнулась штучно.

— Ні.
Марина вийшла, трохи ображена.

Адам нарешті взяв чашку кави, зробив ковток. Гіркота обпекла небо, але він цього майже не відчув.
Він відкинувся в кріслі, розстебнув верхній ґудзик сорочки. Почувався… роздратованим.

— Що за чортівня? Чому я не можу зібратися?.. Я — Мельник Адам. Коли це жінка зламувала мій фокус? — подумки гарчав він.

Йому не давала спокою її відсутність. Не тому, що вона була просто асистенткою Карпова. А тому, що її тиша була дзвоном у його голові.

Він знову поглянув на двері. Хоча знав — вона сьогодні не з’явиться.

І це злило його більше, ніж будь-які зриви угод.