До останнього подиху поряд

Аліса стояла біля ліжка, тримаючи маму за руку. Її пальці були холодними, зморщеними, слабкими.
Мама лежала із закритими очима, підключена до крапельниці. Апарати видавали рівномірні сигнали, що трохи заспокоювали, але не глушили тривогу в грудях.

— Мамусю… — прошепотіла вона, нахиляючись ближче. — Я тут. І буду з тобою весь час.

У палаті пахло ліками. Хтось проходив коридором, двері зачинялись і відчинялись, голоси медсестер зливались у гул — а Аліса не чула нічого, окрім слабкого дихання найдорожчої людини в її житті.

— Не хвилюйся, — вона говорила пошепки, ніби боялась порушити спокій. — Гроші вже внесено. Тобі зроблять найкращу операцію. Я поруч. Завжди.

Коли прийшов лікар, він був вражений:
— Ви дуже швидко зібрали всю суму. Це рідкість. У вас сильна донька.
Аліса лише кивнула. Слів не було. В очах стояли сльози.

— Операція складна. Але шанси хороші. Після — довга реабілітація. Але вона буде жити.

Аліса знову лише кивнула. Лікар пішов, залишивши її саму зі страхом. Але й з надією.

Вона поправила мамі ковдру, витерла вологий лоб серветкою, нагодувала з ложечки супом, який принесла з собою в термосі.
Кожна дія — мов молитва.

Коли мама відкрила очі, Аліса усміхнулась крізь сльози.

— Я з тобою, мамо. Все буде добре.

Мати ледь торкнулася її руки.
— Дякую… доню моя…

Аліса схилилась до її долоні й поцілувала її.
Цей момент вона запам’ятає назавжди.

Уже вранці мама Аліси лежала в машині швидкої допомоги. Аліса — поруч. Її долоня тримала мамину руку всю дорогу, не відпускаючи ні на мить.
Сирена не вила — усе відбувалось спокійно, під контролем. Але в душі Аліси — шторм.

Приватна лікарня, в яку їх везли, виглядала як кадр з кіно: білий фасад, блискучі вікна, мармурові сходи, одягнений в костюм реєстратор, що привітно зустрічав кожного пацієнта.
Вона вперше бачила таке.

— Це сюрреалізм. І… це коштує більше, ніж я коли-небудь заробила. Але мама варта цього всього. — промайнуло в її голові.

Маму перевезли в окрему, світлу палату. На столику — автоматичний контроль життєвих показників, нові крапельниці, зручне регульоване ліжко. Медсестри — уважні, професійні.
Аліса не відходила ні на крок.

У кабінеті головного кардіохірурга вона сиділа дуже прямо. Слухала кожне слово, запам’ятовувала жести, ловила інтонацію.

— Операцію ми проведемо у вівторок вранці. 09:00.
Пацієнтка стабільна, але ризики є.
Але з таким обладнанням і підготовкою — у нас хороші шанси.
Ми зробимо все можливе.

Аліса кивала. Її губи нічого не казали, але очі благали: "Просто врятуйте її…"

Вона повернулась у палату. Мама вже дрімала, крапельниця рівно капала.
Аліса присіла в крісло поряд, вкрилась пледом, принесеним із дому, й закрила очі.

Аліса вийшла в коридор клініки, де було тихо й пахло антисептиком. Вона вклала у долоню телефон, трохи помовчала, вдихнула глибоко, перш ніж натиснути на контакт: Карпов Денис Олексійович.

Гудки здавались вічністю. Нарешті — голос на тому кінці.

— Слухаю, Алісо. Щось сталось?

— Добрий день, Денисе Олексійовичу, — її голос звучав м’яко, але стримано. — Перепрошую, що турбую поза робочим часом. У мене до вас одне прохання.

— Кажіть, я слухаю.

— Мою маму сьогодні перевели до приватної клініки. Завтра їй роблять термінову операцію на серці. Я… я дуже хотіла б бути з нею в ці дні. Якщо можна, прошу дозволити мені взяти три вихідні — понеділок, вівторок і середу.

На тому кінці — кілька секунд тиші. Потім:

— Звичайно, Алісо. Не хвилюйтесь. Вам зараз важливо бути поруч із родиною. Тримайтеся. Як вона почувається?

— Стабільно. Лікарі кажуть, що є всі шанси. Гроші вже внесено. Залишилось лише чекати й молитися… — тихо відповіла вона.

— Все буде добре, — сказав він впевнено, з тією спокійною мужністю, яка завжди змушувала Алісу довіряти. — Бажаю вашій мамі швидкого одужання. Якщо щось потрібно — звертайтесь.

Аліса трохи затримала подих, а потім щиро, але офіційно сказала:

— Дякую вам, Денисе Олексійовичу. Ви дуже мене виручили. Гарного вам дня.

— І вам, Алісо. Бережіть себе.

Вона поклала телефон у сумку, опустилась на лавку в коридорі й на кілька хвилин заплющила очі. Ці три дні — єдине, що вона могла зробити зараз. Бути поряд.