Самотність після тиші

Проміння ранкового сонця просочувалося крізь важкі штори, малюючи м’які золотаві лінії на підлозі, стінах і шовковому простирадлі.

Аліса повільно відкрила очі.

Спочатку — повна дезорієнтація. Де вона? Чому так тихо?
Потім — спогад, який накотився, мов хвиля: темна кімната, його руки, його голос, тепло, напруга, страх… і дотики. Вона здригнулась.

Він… зник.

Поруч ліжко було холодним.
Жодного звуку. Жодного сліду. Лише її тіло, яке досі пам’ятало його кожен рух.

Вона сіла, закутавшись у простирадло. Її волосся розсипалося по плечах. Очі — великі, втомлені, але без сліз.
Було відчуття порожнечі.
Наче щось від неї забрали, але вона ще не зрозуміла — що саме.

На столику вона помітила маленьку чорну коробочку.
Здригнувшись, Аліса підійшла. Відкрила.

Всередині — тоненький браслет із однією перлиною. Такий ніжний, майже крихкий.
Він виглядав як щось особливе. Особисте. Зовсім не схоже на оплату. Це не було грошима. Це було… знаком. Мовчазним посланням.

Вона торкнулася браслета пальцями — і ті вібрували. Серце затремтіло.

"Хто ти, незнайомцю? Чому ти був таким ніжним? Чому я не відчувала бруду, хоча мала? І… чому цей подарунок болить більше, ніж ніч?"

Аліса вдягла браслет. Він сів ідеально. Наче завжди мав бути на її зап’ясті.

Вона повільно вдяглась. Її ноги були слабкими, рухи — млявими. У дзеркалі вона побачила дівчину, що вже не була такою самою.

Із сумкою в руках, зі згорбленими плечима — вона залишила номер.

В готельному холі ніхто нічого не сказав. Лише водій кивнув і відчинив двері.
 Вона стискала зап’ястя — мов ховалася за тим браслетом від світу, що став різкішим, голоснішим, небезпечнішим.

Вона не знала, що буде далі. Але знала: себе вчорашню — вона вже залишила в тому номері.

Пальці тремтіли, коли вона дістала телефон, аби перевірити, чи хтось писав. Повідомлень не було.

Але серед сповіщень щось мигнуло — вхідний платіж. Її серце пропустило удар.
Вона відчула, як пульс стрибнув у горло.

Відкрила додаток банку.
Сума: 100 000 доларів.

Вона застигла.
Очі — круглі, пульс — дикий.
Її долоні спітніли.

Це було вдвічі більше, ніж домовлено.

— Ні... Це помилка? — прошепотіла вона вголос. — Чи… це плата за щось більше?

Вона не знала, як реагувати. Ця сума не полегшила серце — навпаки, ще більше його обтяжила.

---

Дорога додому була німа. Навіть водій цього разу здався мовчазнішим. Аліса вдивлялася у вікно, обличчя її було безбарвне, погляд — застиглий. У голові крутилась лише одна думка: "Чому він заплатив більше?.. Чи це був жаль?.. А може — презирство?"

Вона піднялась сходами, відкрила двері до квартири. Катя саме щось різала на кухні.

— Ти вже прийшла? — Катя вийшла у коридор і застигла. — Алісо… з тобою все гаразд?

Аліса зняла пальто, повісила його мовчки. Її рухи були повільні, ніби під водою.

— Я просто… хочу в душ. Добре? Потім поговоримо.
— Ти бліда як смерть. Що сталося?
— Нічого, Катю… будь ласка.

Її голос був тихим, надламаним. Катя не стала тиснути, але в очах з’явилась тривога.

— Добре. Я заварю чаю. Буду на кухні.

Аліса зайшла до ванної, зачинила двері й сперлася об них спиною. Заплющила очі.

Браслет і досі був на її зап’ясті. Цей витончений ланцюжок стискав її шкіру сильніше, ніж будь-які руки цієї ночі.

Вона повільно відкрила воду, роздяглась і зайшла під теплий душ.

Краплі били по плечах, змиваючи з неї сльози, які вона не дозволила собі заплакати в номері.

"Вдвічі більше… Це була вина? Чи власність?" — думки точили її зсередини.

Вона довго стояла під водою.
А потім — повільно — вийшла, загорнувшись у рушник, і пішла до кухні. Там чекала Катя. Зі спокоєм, терпінням і готовністю вислухати все.

Катя не питала. Лише подала чашку з чаєм і сіла поруч.

— Катю... — нарешті тихо сказала Аліса, не дивлячись їй у вічі. — Ти завжди була мені більше, ніж просто подруга. Ти — дім.

Катя посміхнулась краєчком губ.
— І ти для мене. Ти знаєш це.

— Тоді дозволь мені сказати правду… всю. Навіть якщо вона гидка.

Катя лише кивнула. Без страху. Без упередження.

Аліса зробила ковток чаю, руки трохи тремтіли.

— Моя мама..Ти ж знаєш.... Вона в лікарні. Інфаркт. І… ця  операція. Дуже дорога. П’ятдесят тисяч доларів.
Я… не знала, де їх взяти.

Катя затамувала подих.

— І Дарина… вона запропонувала… агенцію. Там… дівчата продають свою… першу ніч.

Катя закрила очі на мить, але не відвернулась.

— І ти… погодилася?

Аліса ледь помітно кивнула. Очі наповнились слізьми.

— Я не знала, що ще робити. Я не могла просто дивитися, як мама помирає. Я… я пішла туди. І…

Сльози потекли мовчки. Вона не хлипала, не кричала — просто плакала мовчки, беззвучно, з гідністю.

Катя подалась уперед і обійняла її. Сильно. По-справжньому.

— Алісо…Ти така сильна ..... Ти врятувала маму. Це найсильніше, що тільки можна зробити. Я не засуджую тебе. Ні на мить.

Аліса вперше за вечір вперлась у чиюсь шию й дозволила собі розпастися. Вона ридала, і Катя гладить її спину.

— Ти не зламалась. Ти не брудна. Ти жива. І ти — моя. І я не дам тобі впасти. Ніколи.

Вони довго мовчали, просто сиділи, обійнявшись. Катя не ставила більше запитань. Їй було достатньо знати, що Аліса пройшла через пекло — і не втратила себе повністю.

І цього вечора в маленькій кухні, між чаєм і сльозами, народжувалась нова Аліса. Тихо. Болісно. Але з кимось поруч.