Тіні в темряві

Номер, куди її привели, був розкішним, але зловісним водночас.
Темні глибокі відтінки — чорний, темно-сірий, вишуканий бархат на шторах і меблях, велике ліжко з чорним атласним покривалом.

Світло лампи було приглушене, тьмяне, лишень м’яко розсіяло силуети предметів.

Аліса змогла розгледіти окремі деталі: холодний мармуровий підлогу, блиск хромованих ніжок столика, скляні поверхні.

Вона невпевнено ступила вперед, але раптом помітила в тьмяних сутінках тінь чоловіка, що рухалась повільно і невідворотно.

Її тіло скувала паніка. Серце почало калатати так швидко, що здавалося, зараз вибухне.

Вона застигла, не знаючи, куди подіти погляд, де знайти опору.

Страх охопив кожен м’яз, кожну клітинку.

Ця тінь — вона знала, що це не просто людина. Це було щось більше: влада, небезпека, таємниця.

Вона хотіла крикнути, але горло здавилося мов залізним кільцем.

Це був початок, але її світ вже розколювався навпіл.

— Підійди сюди, — ледь чутно промовив незнайомець, голос його був м’яким, бархатним, і в кожному слові відчувався ненав’язливий авторитет.

Аліса ковтнула, відчуваючи, як аромат дорогого парфуму проникає в кожну клітинку її тіла.
Цей запах був дивно знайомий — викликав тонкий сплеск пам’яті, але вона не могла точно зрозуміти, звідки.

Він стояв у масці, так само як і вона, ховаючи своє обличчя у тіні.
Його постава була впевнена, але стримана, і в його голосі було щось, що зачаровувало і водночас насторожувало.

— Ти виглядаєш гарно, — сказав він тихо, ледве торкаючись слова “гарно”. — Але залишайся мовчазною. Пам’ятай про умови.

Аліса стримала подих, намагаючись не показати ні страху, ні сум’яття.
Вона не знала, хто він, але відчувала, що ця ніч змінить її назавжди.

Він дивився на неї довго, немов на загадку, що вабить його розгадати.
Адам, хоч і сховався за маскою, відчував у собі хвилю захоплення, що змушувала серце битися швидше.

Він мовчки спостерігав, як вона намагається залишатися стійкою у цьому дивному танці тіней і мовчання.

Аліса стояла, мов зачарована. Її тіло напружене, дихання пришвидшене, серце билося, мов барабан в грудях. Темрява огортала її, ховала від самої себе.

Незнайомець підійшов ближче.

Його рука повільно торкнулася її пальців. Тепла, сильна, впевнена. І водночас… ніжна. Аліса здригнулася, але не відсторонилася.

Адам дивився на неї мовчки.
Він не бачив її повністю — лише напівтінь, її силует у м’якому світлі настільної лампи.
Але він знав, хто вона. Знав усе.

Його пальці переплелися з її, і він повів її до ліжка.
Вона підкорилась — ніби в трансі, ніби вже не мала вибору.

Він поклав її обережно, майже з благоговінням, немов боявся зламати.
Вона лежала нерухомо, тільки груди здригались у ритмі тривожного дихання.

Він повільно почав знімати з неї одяг — рухами, які не були грубими, не були поспішними.
Ніби кожен дотик — як молитва.
Ніби вона — не "проданий вечір", а жінка, яку хочеться запам’ятати назавжди.

Аліса не бачила його обличчя — маска, напівтемрява, тиша. Але вона чула дихання, відчувала тепло його рук, його аромат. І щось в цьому було знайоме… лякаюче ніжне.

Її трясло всередині. Але вона не рухалась. Вона дала згоду — і мусила йти до кінця.

Адам же боровся із собою.
Він хотів її — давно, глибоко, страшно. Але не так. Не в масках. Не за гроші.

Та він уже не міг відступити.
Бо як тільки уявив, що хтось інший доторкнеться до неї — в ньому все кипіло.

Він нахилився, щоб доторкнутись до її шиї.
Її шкіра пахла жасмином. Чиста. Справжня.

“Вона не повинна знати, хто я. Ніколи. Але я вже не зможу її відпустити…” — думав Адам, ковтаючи біль, що стискав горло.

Аліса лежала на шовкових простирадлах, і з кожним подихом її тіло то стискалося, то розслаблялося. Вона не бачила обличчя чоловіка, що схилився над нею, не чула жодного зайвого слова — лише його дихання, тепле і рівне, і свої власні зрадливі удари серця.

Він торкався її повільно, ніжно. Його пальці, мов дотики вітру, спершу просто малювали контури її плечей, ключиць, шиї. У його рухах не було грубості — тільки тривожна обережність, ніби вона — кришталь, здатний розбитись від найменшого необережного натиску.

Аліса затремтіла, коли він нахилився ближче, вдихаючи аромат її шкіри. Його губи торкнулися її плеча, потім повільно ковзнули вгору — до шиї, до вушної раковини. Він нічого не казав. Але в його дотиках — промовисте мовчання, що палало сильніше за слова.

Її тіло ніби розчинилося в теплі. Їй було лячно, соромно — але водночас солодко. Вона ніколи не знала таких відчуттів. Це не було схоже на те, чого вона боялась. У ньому не було бруду чи зневаги. Було щось… дуже людське.

Його руки ковзали по її тілу, вивчаючи кожен сантиметр, ніби він хотів запам’ятати її назавжди. Її тіло відгукувалося — не як на обов’язок, а як на щось природне, неминуче.

Адам був занурений у неї повністю. Він забув про все: контракт, умови, свою роль. Перед ним — вона. Не просто тіло. Дівчина, яку він хоче не лише торкнутися, а обійняти, захистити, притиснути до себе вночі не один раз, а завжди.

Його долоня ковзнула до її шиї, затрималась там — ніби він хотів запам’ятати її биття серця. А потім опустилася далі, по ключицях, ковзаючи повільно, майже благоговійно, мов він торкався чогось священного.

Коли він нахилився до неї ближче, його губи торкнулись її грудей — ніжно, невпевнено, ніби питали дозволу. Аліса затамувала подих. Її тіло здригнулося, але вона не відштовхнула його.

Він підвівся, подивився на неї востаннє, перед тим як переступити межу. І тоді, повільно, м’яко — він увійшов у неї.

Аліса здригнулась. Її нігті вп’ялися в простирадло. Біль, страх, сором — усе злилося воєдино. Але поруч із цим — було щось іще. Його тепло. Його ніжність. Його терпіння.

Адам зупинився. Він тримав її обличчя в долонях, не рухався, чекав, поки вона звикне.
Його дихання змішувалося з її, серця билися в унісон.