Мовчання на дорозі

Аліса вийшла з під’їзду, вдягнена в скромне, але охайне пальто. Серце калатало так, що здавалося, чути його могли всі навколо.

Вона побачила чоловіка, який стояв поруч з чорним автомобілем — водія. Він був спокійний, одягнений у темний костюм, без зайвих рухів і слів.

— Добрий вечір, — тихо сказала Аліса, намагаючись приховати хвилювання.

Водій лише кивнув у відповідь, не задаючи зайвих питань. Він знав, куди їхати, і це мовчання між ними було одночасно важким і розвантажуючим.

Автомобіль рушив у нічне місто. Вулиці миготіли вогнями, а Аліса дивилася у вікно, намагаючись втримати думки від того, що чекає попереду.

Вона відчувала сором і страх, які змішувалися з рішучістю і надією. Слово "маю бути сильною" крутилося у голові, але голос сумнівів не вщухав.

Водій за кермом мовчав, уважно стежачи за дорогою, ніби відчував, що краще не порушувати цю крихку тишу.

Їхня поїздка була короткою, але для Аліси — наче ціла вічність у самотності і передчутті.

Автомобіль зупинився біля величного готелю “Соляріс”.
Аліса вийшла, відчуваючи, як кожен крок до входу стискає грудну клітку.

Її зустрів чоловік у строгому костюмі — охоронець або координатор. Він без зайвих слів провів її всередину.

Коридори готелю здавалися безкрайніми і холодними, світло приглушене, повітря наповнене запахом дорогої парфумерії і легким відтінком нервозності.

Їй запропонували сісти за стіл, де лежав контракт.

— Тут зазначено всі умови, — спокійно пояснили їй. — Прочитайте уважно і підпишіть, якщо погоджуєтесь.

Аліса взяла ручку, серце билося так голосно, що здавалося, чутно у всьому залі. Вона прочитала кожне слово — мовчання, таємниця, відсутність імен, повна конфіденційність.

Підписала.

Потім їй дали невелику чорну маску — проста, елегантна, яка майже не помітна, але створює межу між нею і світом.

— Одягніть її, будь ласка, — попросили.

Аліса зробила це повільно, ніби прощаючись із самим собою.

Її повели коридорами в номер. Двері тихо за нею зачинилися.

Вона стояла у напівтемряві, серце стискалося від напруги, але вже не було шляху назад.

Аліса відчула, як тягар всього світу впав на її плечі.
Її серце билося шалено, а думки розривалися між болем і безвихіддю.

Вона торкнулася маски на обличчі — холодної, чужої, що приховувала її справжнє “я”.

Продажна… — шепотів голос у її голові. — Грязна…

Сльози, які вона так довго стримувала, тепер хотіли вибитися назовні, але гордість і страх не дозволяли їй впустити їх.

Вона розуміла, що цей шлях — її вибір, але це вибір, на який її змусили обставини.

Немає виходу… — повторювала вона собі.

Вона відчувала, як всередині щось ламається, та одночасно росте сила — сила пережити, вистояти, зберегти частину себе навіть у цьому пеклі.

Її очі знову впали на маску, що приховувала її обличчя, ніби нагадування про те, що вона має бути мовчазною, невидимою, безіменною.

І в цю мить Аліса знала: навіть якщо її тіло куплене, її душа залишиться вільною.