Тиша вголос

Ніч була глуха й темна. Годинник на кухні клацав кожну хвилину, мовби знущаючись. Аліса сиділа на підлозі біля ліжка, загорнувшись у ковдру, з чашкою холодного чаю в руках. Телефон лежав поруч.
Дарина не написала. І це навіть краще.

Її погляд блукав кімнатою, але думки — десь далеко. Там, де мама лежить під апаратами. Там, де лікар сказав сухо: “П’ятдесят тисяч. І чимшвидше.”

В голові звучав лише один голос:
“Я зроблю все. Все.”

Вона уявляла, як заходить до того чоловіка. Як бере в руки контракт. Як підписує. Як… віддає себе. Раз і назавжди.

Сльоза стікала по щоці повільно, мов з нею текла остання крапля сорому.

Аліса ніколи не була наївною. Вона знала, що світ брудний. Але вона жила у своєму скромному міхурі — з мріями, книгою біля ліжка і думкою, що перший раз буде з тим, кого кохає.
Цей міхур луснув. Грубо. Болісно.

— Пробач… — прошепотіла вона сама собі. А може — мамі. А, може, тій дівчині, якою була ще вчора.

Вона піднялася, сіла за ноутбук.
Відкрила Google.
Ввела: “Приватна ескорт-агенція. Продати невинність.”

Серед результатів — знайомі слова.
Ім’я Арсен. Контактний номер. Сайт з глянцевим дизайном і стриманим логотипом. Обіцянка конфіденційності. Професійність. Величезні гонорари.
Здавалося,світ рухнув....

Минуло три дні.
Аліса намагалася жити як завжди: ходила на роботу, посміхалася колегам, зосереджувалась на таблицях і графіках. Але вночі… не спала. Тіло виконувало функції, а душа — мовчала.

Це рішення визріло довго. Гірко. Болісно. Але зрештою — виросло, як кістка крізь шкіру.

Того вечора вона сама написала Дарині:

"Я довго думала. Це жахливо, але… я згодна."

Через кілька хвилин на дверях її квартири постукали.
Дарина стояла з вином і двома чашками чаю.

— Мала, — сказала вона, обіймаючи її. — Ти сильніша, ніж здаєшся.

Аліса мовчала. Очі в неї були сухі, як після бурі.

— Я не сильна. Я просто більше не можу бачити маму в тому стані. Я не можу нічого зробити — крім цього.

Вони сіли в кухні. Дарина налила їй гарячого чаю й дістала телефон.

— Я зараз напишу Арсену. Він... стриманий. Дуже професійний. Веде все акуратно. Це не бордель, Алісо. Це — бізнес, але вищого рівня. Його клієнти — впливові, багаті. Поважні. Вони не зроблять тобі зла. Все чисто, спокійно. Без принижень.

Аліса кивнула, не зводячи погляду з пари над чашкою. В голові — пустота. Страх відступив. Почалась апатія.
Це не про тіло. Це — про виживання.

Дарина набирає номер.
У її голосі — спокій ділової жінки, яка укладає контракт.

— Привіт, Арсен. Це Дарина. У мене є дівчина. Виняткова.
Цнотлива. Так, підтверджено.
Її звати Аліса. 22 роки.
Готова.
Все, як ми з тобою обговорювали. Я надішлю фото, базову інформацію.
Скажи, коли можеш призначити зустріч?

Аліса слухала це як крізь скло. Своє ім’я. “Цнотлива”. “Готова”. Це звучало відсторонено — ніби мова про іншу дівчину.
Але та дівчина — була вона.

— Все домовлено, — Дарина завершила дзвінок. — Він призначить зустріч уже найближчим часом. Все буде офіційно. Контракт. Гонорар. Без ризику.

Аліса стисла долоні.

— А потім?

— Потім… одне побачення. Один вечір. Один клієнт. І ти —з врятованою мамою. З грошима. З вибором. І… з життям далі.

Аліса мовчки кивнула. Але в її серці щось потріскало.