Один дзвінок — і світ зупинився

День починався звичайно.
Аліса саме друкувала план зустрічі на завтра, намагаючись не зважати на те, що Адам сьогодні вдруге пройшов повз неї, навіть не кинувши погляду.
Вона навчилася триматися, вдягати професійну маску, мовчати, коли хочеться кричати.

Та все обірвалося одним дзвінком.

Телефон задзвонив несподівано різко.
Мама — висвітилося на екрані.
Серце стиснулося — ніколи мати не телефонувала в робочий час.

— Алло, мамо? — швидко відповіла вона, вже відчуваючи тривогу в грудях.

Але це був не мамин голос.

— Доброго дня, це лікарня. Ви — дочка Наталії Семенівни?

Аліса різко підвелася зі стільця.

— Так... Що сталося?!

— Ваша мама потрапила до нас з інфарктом. Стан важкий. Вона зараз у реанімації. Нам потрібна ваша присутність. Чимшвидше.Вулиця , Миргородська,156

На мить світ зник.
Гул у вухах, холод у пальцях, ноги ніби відмовилися слухатися.

— Я... я зараз приїду… — прошепотіла вона, і телефон випав з її рук.

Усі звуки офісу стали далекими, розмитими. Все, що залишалося — це біль.
Гострий, раптовий, нестерпний.

Карпов саме вийшов із кабінету і побачив, як вона стоїть бліда, зі скляними очима.

— Алісо?! Що сталося?

Вона ледь змогла відповісти:

— Мама… Вона в лікарні. Я… Я маю їхати.

— Тихо, — Денис одразу підійшов ближче, взяв її за лікоть. — Я все зрозумів. Я зараз же відвезу тебе. Не переживай. Ти не одна.

І поки Аліса намагалася зібрати докупи розбиті думки, він уже клав свою руку їй на плече — міцно, надійно.

Та їхню сцену мовчки спостерігав Адам із дверей свого кабінету.
Його щелепа була стиснута, а серце — вперше за довгий час — стислося не від ревнощів, а від страху.

Страху втратити її зовсім.

Сірий лікарняний коридор пах медикаментами, страхом і мовчанням.
Аліса сиділа на жорсткому стільці під реанімацією, тиснучи в руках мамину хустку — ту саму, з якою вона проводжала доньку в університет. Колись тепла тканина тепер здавалася холодною, як і все навколо.

Через пів години з'явився лікар — худорлявий, із сивиною на скронях і серйозним обличчям, яке не залишало місця надії.

— Ви — Аліса? Дочка Наталії Семенівни?

— Так… Я… Як вона?

— Її стан стабільно важкий. Ми змогли стабілізувати серцебиття, але це тимчасово.
Проблема глибша. Потрібна термінова операція на серці. І краще — протягом місяця.

Аліса ковтнула повітря.

— Яка саме операція?

— Встановлення імпланту, судинне шунтування. Все серйозно.
Це буде коштувати дорого. Близько… п’ятдесяти тисяч доларів.

Вона завмерла. На якусь мить навіть не дихала.

— Скільки? — прошепотіла вона.

— Ми дамо вам список клінік, які можуть це зробити.
Але чим швидше — тим більше шансів. Її серце може не витримати другого удару.

Аліса повільно опустилася на стілець. У вухах дзвеніло.

50 000 доларів.
Це був не просто шок. Це було як цеглина, що падає просто на груди. Її зарплати, навіть за рік, не вистачило б. Жодної подушки безпеки. Жодних заощаджень.
Нікого, хто міг би дати таку суму.

— У вас є запитання? — сухо додав лікар.

— Ні… — вона похитала головою. — Я знайду гроші. Я… зроблю все.

Він кивнув і пішов, залишивши її наодинці з тишею, що різала гучніше за крик.

Очі наповнились слізьми, але вона не плакала. Вона не мала на це права.

«Я сильна. Я не здамся. Я маю її врятувати.»