Ревнощі на кінчику голосу

Офіс повільно спорожнів. Настала та особлива мить вечора, коли тиша стає відчутною, як шерех по шкірі.
Аліса все ще сиділа за столом, закінчуючи звіт для Карпова. Пальці нервово бігали клавіатурою, але думки — вже не в роботі.

Вона відчувала його.
Його кроки, його тінь, його погляд.
Мельник стояв біля кабінету, спостерігаючи за нею крізь скло. Погляд холодний, незворушний, а в очах — щось інше. Щось гостре.

Марина з’явилася в коридорі, вся у глянцевому блиску, мов дорогоцінна обгортка без вмісту. Вона одразу наблизилася до Адама, надміру вигинаючи стегна, і стала напроти нього.

— Мені ще залишилось 15 хвилин, — мелодійно промовила Аліса, відчуваючи, як її голос починає тремтіти.

Мельник не відповів.
Лише перевів погляд на Марину й холодно, відсторонено сказав:

— Ти вільна. Їдеш зі мною. Вечеря.

Марина мало не розсипалась від щастя.

— Так, добре! Дайте тільки хвилинку — я переодягнуся!

Аліса навіть не зрушила з місця.
Тільки ковтнула повітря і зробила вигляд, що щось шукає в документі на екрані.
Але кожне його слово врізалося в неї, як лезо.

— Ви сьогодні гарно попрацювали, Алісо, — нарешті сказав Адам, навіть не глянувши їй у вічі.

Вона підвела погляд і змусила себе посміхнутися.

— Дякую. Гарного вечора вам...

Він кивнув. Але перед тим, як піти, на мить зупинився. Поглянув на неї — вперше за весь день прямо, глибоко, пронизливо.

І в тому погляді була… провокація.

Ніби він говорив без слів:
Ти щось відчуваєш? Покажи. Або мовчи — і програй.

Аліса опустила очі.
Він переміг у цій битві — але війна тільки починалась.

Ресторан був розкішним, із м’яким золотим світлом і живою музикою. Адам сидів навпроти Марини, яка вже п’ятий раз поправляла волосся і надміру сміялася з власних жартів.

Він дивився на її нафарбоване обличчя, червоні губи, блискучі сережки. Все було... бездоганно.
Але не справжньо.

— Тут неймовірно красиво, — Марина торкнулася його руки через стіл. — Дякую, що запросили саме мене.

— Це... не проблема, — відповів Адам, роблячи ковток вина. Воно було кислим, як і його настрій.

Марина говорила, сміялась, фліртувала, але її слова тонули у тиші його голови.

Бо перед очима була інша —
Дівчина з глибоким поглядом і тремтячим голосом, яка зберігала гідність, навіть коли боліло.
Аліса.

Адам відчув, як йому стало важко дихати.

— Перепрошую, — різко сказав він. — Мені потрібно вийти.

Навіщо я це зробив? 

Навіщо я запросив Марину?-думав Мельник.

Він залишив Марину за столом і вийшов на терасу. Холодне повітря вдарило в обличчя, і тільки тоді він зрозумів:
Він не хоче бути тут. Не з нею. Не в цей вечір.

Його злість, гра, розрахунок — усе починало обертатися проти нього самого.

---Аліса лежала в ліжку, але не могла заснути.
Екран телефона світився білим світлом, і пальці раз по раз гортали новини — тільки б не думати.

Але думки поверталися. Знову й знову.

Вона бачила, як він пішов з Мариною. Бачила цей холодний погляд, усмішку без душі, і в її грудях щось защеміло.

— Чому мені не все одно?.. — прошепотіла вона, втикаючись у стелю.

Вона була розумна. Вона знала своє місце.
Але все одно щось в Адамі чіпляло.
Його мовчання. Його погляд. Його несподіваний інтерес — і така ж несподівана жорстокість.

А може, йому просто подобається грати?
А може, ти просто чергова, як і всі інші?

Очі почали повільно зволожуватись.
Вона закрила обличчя подушкою, щоб не плакати вголос.

Офіс, 8:45 ранку.
Аліса, як завжди, прийшла раніше за всіх. У темно-синій блузці, зібране волосся, ледве помітний макіяж — усе було бездоганно стримано.
Лише очі... Очі не змогли сховати втому, яка зрадницьки промовляла: вона майже не спала.

Вона сіла за свій стіл, увімкнула комп’ютер і зробила глибокий вдих.

Сьогодні ти просто працюєш. Ти — не дівчина, яка вчора майже розплакалась через босса. Ти — професіонал.

Двері ліфту відчинилися — і до офісу увійшов Адам. У дорогому сірому костюмі, з незворушним виразом обличчя.

Він пройшов повз неї мовчки. Жодного погляду, жодного натяку, що хоч щось між ними було чи є.
Навіть не зупинився.

Аліса відчула, як у неї запекло в грудях, але трималася. Вона лише ще більше випросталась у кріслі і зосередилась на листах.

Кілька хвилин потому Карпов підійшов до неї, привітався тепло, як завжди, і запитав:

— Все гаразд?

— Так, звісно, — відповіла Аліса спокійно. — Просто трохи втомлена.

— Якщо щось — не соромся, звертайся. Добре?

Вона кивнула. Але саме в цю мить Мельник виглянув зі свого кабінету. Його погляд ненадовго зупинився на Карпові — і холодно ковзнув далі. Наче між ними відбувався мовчазний поєдинок.

За пів години він викликав Алісу до себе.

— Сідайте, — коротко кинув він, не дивлячись.

Вона сіла. Мовчки. Готова до роботи.

— У вас звіт за другий квартал готовий?

— Так, я надіслала вам на пошту вчора о 22:10.

Він мовчав кілька секунд, вдивляючись у екран. Потім різко сказав:

— Надалі — не затягуйте. І не забувайте, що ви тут — працювати, а не емоції розводити.

Аліса остовпіла.
Не від слів — від тону. Холодного, уїдливого. І, головне — абсолютно несправедливого.

— Зрозуміла, — прошепотіла вона, підіймаючись.

Виходячи з кабінету, вона стискала кулаки в кишенях.

А Адам, залишившись сам, ще довго не міг відвести погляду від дверей, які вона за собою тихо зачинила.

Обід. Корпоративне кафе  було напівпорожнє — більшість працівників брали їжу з собою або замовляли доставку в офіс. Аліса сиділа за маленьким столиком біля вікна з тацею, на якій лежав салат і чашка чорного чаю. Їсти не хотілося.

Думки крутилися навколо одного — чому він був таким холодним? Чому болить те, чого не повинно бути?

Раптом поруч з’явився Денис Карпов.