Ревність не носить костюма

Вечір добігав кінця.
Останні келихи прибрали, столи спорожніли, екрани згасли.
Іноземні гості один за одним зникали у чорних авто з водіями, залишаючи по собі дорогі парфуми й формальні посмішки.

Аліса вийшла в хол.
На вулиці було вже пізно — близько опівночі.
Таксі, яке вона викликала, чомусь не приїжджало.
Вона стояла біля дверей, кутаючись у легке пальто, притискаючи до себе сумку й ледь помітно тремтячи від вечірньої прохолоди.

Карпов виходив з офісу і зупинився, побачивши її.

— Ви ще тут?
— Так… Таксі не приїжджає, мабуть, щось з додатком.
— Ви ж змерзли. Сідайте до мене, я вас підкину.

— Ой, дякую, але… я не хочу завдавати клопоту…

— Алісо, серйозно. Це не обговорюється. У мене автомобіль стоїть тут поруч.
Я вас просто довезу. 

Вона зніяковіло усміхнулась.
— Ну, гаразд… якщо вам не важко.

---

Вони стояли біля його авто.
Карпов був на диво теплим, іронічним, зовсім не таким, яким вона бачила його в офісі.
Вони сміялися — щиро, легко.
Аліса трохи розслабилась, і в її очах з’явилось живе світло.

І саме в цей момент — двері головного входу відчинились.

Адам Мельник вийшов. Один.
Без супроводу, без посмішки.

Він зупинився, побачивши їх.

Його погляд — холодний і різкий — ковзнув від Аліси до Карпова…
І назад.
І ще раз.

Він нічого не сказав.
Але погляд… спопеляв.

Аліса спокійно сказала:

— Доброї ночі, пане Мельник!

— Нічого доброго, — тихо пробурмотів він, сів у свою машину і… різко рвонув з місця.

---

У салоні Карпова настала тиша.

— Що сталося?.. — м’яко спитала Аліса.

— Нічого, — з усмішкою відповів Карпов. — Просто…
Не всі люди вміють ділити.

— Що ділити?

— Неважливо.
Пристебніться, будь ласка.
Я довезу вас додому — спокійно, без сцени.

Він увімкнув музику — ледь чутно — і рушив.
Аліса дивилась у вікно, у її голові крутився образ Мельника.
Його очі. Його реакція.

Але вона не розуміла чому…
Чому він був таким злим?

Він не спав цілу ніч.
Лежав на спині у темряві свого пентхауса, дивлячись у стелю, що здавалася безкінечною.
Склянка віскі так і залишилася недоторканою на столі.

Аліса.
Її сміх.
Її погляд.
Її легкість поряд із Карповим.
Це пронизувало його зсередини — гостро, майже фізично.

Він бачив її очі вчора.
Ніжні, відкриті, щирі — але не для нього.
Вони сяяли не для нього.

Що, чорт забирай, зі мною відбувається?..

Він був не просто злий. Він — кипів.
І навіть не на Карпова. А на себе.
На те, що дозволив цій дівчині пройти повз його захист, пробитися крізь сталь його характеру, розламати стіну, яку будував роками.
 

Я не звик втрачати контроль.
Весь мій світ — це порядок, точність і сила.
Контракти, цифри, рішення — все під моїм повним контролем.
Але вона... вона — як буря, яка прорвалася через мій захист.

Кожного разу, коли бачу її поруч із Карповим, відчуваю, як щось у грудях здавлюється.
Це не просто ревнощі — це біль. Несподіваний, несправедливий, дикий.

Чому?
Вона — моя підлегла, вона не належить мені.
І все ж я хочу, щоб вона була тільки моєю.

Її сміх, її погляд — вони наповнюють мої думки і не дають спокою.
Я ненавиджу це почуття, бо воно робить мене слабким.
Я — Адам Мельник, я керую людьми, а не почуттями.

І все ж... я ревную.
Ревную до Карпова, до будь-кого, хто хоче доторкнутися до неї.
Бо боюся втратити те, що навіть не розпочалося.

Це не просто робота. Це щось більше.
І я ще не знаю, що з цим робити.