Перед великим вечором

Минули ще кілька днів.
В компанії панував робочий шторм — дедлайни, листування, зустрічі, презентації, оновлені стратегії.
Аліса працювала без перепочинку. Її день починався о восьмій і закінчувався після дев’ятої.
Вона не рахувала годин — рахувала результат.

Її стіл завжди був у порядку, пошта — вичищена, задачі — закриті.
І кожного ранку Карпов кивав їй коротке:
— Молодець, Орлова.

А ось Марина…

Марина вже не сміялася так голосно. Її "показовість" потроху зникала, коли вона розуміла, що замість важливих доручень отримує… каву.

— Капучино. Із сиропом.
— Підпишіть накладну.
— Передайте ось це…

І щодня спостерігала, як Аліса проходить повз неї… у кабінет Карпова, іноді — з файлами до самого Мельника.

---

У п’ятницю зранку офіс гудів, як вулик.

— Сьогодні о 18:00 — зустріч із міжнародними інвесторами й радниками з Європи.
Тільки ключові фігури. Все має бути ідеально. — сказав Карпов на летючці.

Мельник вийшов із кабінету і лише додав:

— Хто буде перекладачем і супроводом — визначу особисто.

---

О 14:00 Аліса друкувала резюме проекту англійською мовою, коли Карпов підійшов до неї:

— Орлова. Вам треба бути готовою до вечора.
Пані Бланш із Парижа погано володіє англійською, тому ти — перекладач і координатор для французької делегації.
Плюс – інші гості. Мельник довірив це вам.

— Мені?.. Але… Я…

— Ви вчили міжнародні комунікації. І ви найточніше передаєте зміст. Це — довіра.

Аліса кивнула.
Потім схопилася, перевірила все: мовні нотатки, матеріали, посадочні місця, список учасників, презентації.
Навіть зайшла в туалет, щоб переконатися, що її зачіска й вигляд відповідають нагоді.

---

О 17:45 прибули перші гості.
Фойє прикрашали білі квіти.
Офіціанти розносили шампанське.
Зала конференц-центру світилася скляними лампами. Величезний екран і логотип компанії — на всю стіну.

Аліса тримала планшет і ходила між секторами, перевіряючи, чи все готово.

Марина стояла збоку, тримаючи тацю з кавою.
У її очах — змішана ненависть і розгубленість.

Аліса пройшла повз неї, не зупиняючись.
Сьогодні вона — представниця компанії. Не статист. Не тінь. Справжня.

---

Перед початком, у вузькому коридорі, вона випадково знову зіштовхнулась із Мельником.

— Орлова, — сказав він тихо. — Пам’ятайте: інтелект — це те, що вони запам’ятають.
Не сумнівайтесь у собі. Ви — найкраще, що ми можемо показати.

Він пішов уперед, залишивши її на мить нерухомою.

Аліса глибоко вдихнула.

Починається.

Зала засідань поволі заповнювалась.
Темно-сині крісла, блискучий стіл, графіки на екрані, переклад у навушниках. Все — на найвищому рівні.

У залі переважали чоловіки — солідні, впевнені у собі, в дорогих костюмах, з важкими годинниками й поглядами, які одразу оцінюють усе: цифри, ризики… і жінок.

Аліса сиділа поруч із Карповим, тримаючи планшет і перекладні документи.
Вона не носила нічого викликаючого — проста біла блуза, чорна спідниця нижче коліна, гладка зачіска, мінімальний макіяж.
Але все це — тільки ще більше підкреслювало її красу.

І саме це… одразу привернуло увагу.

Погляди гостей зупинялись на ній. Деякі — довше, ніж потрібно.
Хтось посміхався.
Хтось кидав репліки французькою, явно розраховуючи на її реакцію.

Аліса опускала очі, червоніла, намагалася робити вигляд, що зайнята, — але в душі їй було незручно й тісно.
Її професійність раптом знецінилась перед чоловічим захопленням зовнішністю.

Мельник сидів на чолі столу. Стриманий, зібраний, точний у кожному слові.
Але щоразу, коли він бачив, як на Алісу дивляться…
Його пальці стискали склянку міцніше.
Брови ледь-ледь зводились.
Іноді він затримував на ній погляд, довше, ніж дозволено керівнику.

Він її ревнував.

Вперше.
Не до чоловіка. А до чужих поглядів. До того, що її хочуть бачити — не як асистентку, не як частину команди… а як трофей.
А вона не була трофеєм. І він це знав краще за всіх.

Весь цей клуб ділових вовків — не бачив у ній глибини, яку бачив він.
Її точність. Її тишу. Її силу.

---

Карпов помічав усе.
Він бачив, як Аліса нервово стискає пальці.
Бачив, як Мельник гасить в собі блискавки.
І тихо сказав їй під ніс:

— Не звертай уваги. Це не тебе зменшує — це їх.

Вона подивилась на нього вдячно.

Але в той момент Мельник різко підвів очі.
На Карпова.
На неї.

Його погляд уперся в неї, суворий і пильний.

Аліса на секунду затамувала подих. Її щоки порожевіли.

Він усе бачив… і це — не залишило його байдужим.

Після офіційної частини учасників запросили на коктейль.
Світла лаунж-зала на верхньому поверсі, тиха музика, келихи з ігристим, вогники нічного міста за скляними стінами.
Аліса стояла трохи осторонь, тримаючи келих з водою з лимоном. Вона не любила алкоголь — тим більше сьогодні, коли в голові ще гуділи формулювання, графіки й імена.

Карпов розмовляв із німецьким партнером, а Мельник — з британським інвестором. Але погляд Аліси відчувався на його шиї.
І... навпаки.

Він бачив її.

Бачив, як хтось із гостей, француз із занадто широкою усмішкою, підійшов до неї надто близько.
Його рука легко торкнулася її ліктя.

— Ви… чарівні. І дуже розумні. Це вибухове поєднання, мадемуазель.
Можливо, ви покажете мені Київ завтра ввечері?

Аліса знітилась. Вона м’яко посміхнулась і зробила крок назад.

— Дякую, але… я зайнята.

— Жаль. Бо я дуже наполегливий. І шалено зацікавлений.

І саме в цей момент — він з’явився.

Адам Мельник.

Спокійний, точний у русі, з келихом у руці.
Його очі — холодно-пронизливі.

— Добрий вечір, мсьє Лемуан.
— А, містер Мельник! — чоловік розгублено усміхнувся. — Ми тут обговорюємо красу України…