Лицем до лиця

Було вже після п'ятої вечора, коли офіс почав спорожніти.
Скляні двері зачинялись, голоси стихали.
Аліса залишалась на своєму місці — сама, в тиші, з горнятком холодного чаю і очима, які палали від екрана.

Довідка була майже готова. Таблиці, аналітика, короткий виклад — усе чітко.
Вона перевірила ще раз. І ще.

“Жодної помилки. Жодного зайвого слова. Це має бути ідеально.”

Десь ближче до шостої вона нарешті зібрала документи, роздрукувала і поклала в прозору теку.

Зробила кілька кроків до кабінету Мельника — її серце билося швидше, ніж зазвичай.
Двері були прочинені.

Стукати чи просто зайти?

Вона глибоко вдихнула і тричі постукала.

— Заходьте, — почувся його спокійний, глибокий голос.

Вона штовхнула двері і зайшла.
Він сидів за великим столом, у сорочці з підкоченими рукавами, без піджака. Виглядав втомлено, але зібрано. Його погляд уперше зупинився на ній по-справжньому.

— Орлова, так? — промовив він, повільно оглядаючи її від погляду до постави.

— Так, — відповіла вона рівно, намагаючись не видати хвилювання.

— Ви працювали над аналітикою?

— Так. Ось. — Вона простягнула теку.

Він взяв її, не відводячи очей.
Відкрив. Перегорнув кілька сторінок. Потім — мовчання.
Лише шурхіт паперу.

— Ви робили це раніше?

— Ні, але я швидко вчуся.

Мельник поклав теку на стіл.
Він мовчав. Її очі на мить сковзнули вниз, але потім вона знову підняла погляд — прямо на нього.
Це був виклик, якого вона й сама від себе не чекала.

— Вас хтось консультував? — спитав він, але не з недовірою — радше з цікавістю.

— Ні. Я використовувала відкриті джерела. І трохи логіки.

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Бачу.

Нова пауза. Потім він підвівся. Повільно. Його ріст і присутність наче заповнили весь кабінет.

— Більшість дівчат, які приходять сюди, хочуть показати… не логіку. А ви — виняток. І тому цікавіше, — сказав він, не з посмішкою, але… не холодно.

Аліса нічого не відповіла. Лише кивнула.

— Дякую за роботу. Ви можете йти.

— До завтра, — відповіла вона тихо й вийшла.

Двері зачинились. Вона зупинилась у коридорі.
Серце стукотіло в грудях, але… було відчуття тріумфу. Тихого. Усередині.

А у кабінеті Мельник знову відкрив теку і уважно перечитав усе ще раз.
Його пальці торкнулись заголовку, під яким стояло ім’я:
Аліса Орлова.

Наступного ранку офіс, як завжди, ожив близько дев’ятої.
Аліса, хоч і спала лише кілька годин, прийшла раніше. В її руках — чашка кави й відчуття тихої гордості.
Її звіт — уже в кабінеті Мельника. І не просто зданий — він його читав. Уважно. Особисто.

Карпов з’явився о 9:15, як завжди — точний і беземоційний. Але щойно побачив Алісу, раптом… зупинився.

— Орлова.

— Так?

— Гарна робота. Мельник сказав, що це найкраща аналітика, яку він бачив за останні три місяці.
Дякую. Продовжуйте в тому ж дусі.

І пішов.

В офісі настала тиша.
Навіть принтер перестав клацати.
Аліса відчула, як кілька пар очей вп’ялися в її спину.

Дарина, проходячи повз, легенько усміхнулась:

— Стаєш цікавою. Обережно.

А от Марина…
Марина сиділа з ідеально випрасуваною блузкою, бездоганною укладкою — і стиснутими губами.

Її погляд став твердим, холодним.
Вона вийшла до кавомашини, але перед тим зупинилась біля Аліси:

— Вітаю. Схоже, вмієш не тільки ксерити.

— Дякую, — спокійно відповіла Аліса.

— Але не варто розслаблятись. Тут усе змінюється дуже швидко.

— Не сумніваюсь.

Марина пішла.

Аліса знову сіла за стіл.
Відкрила нове завдання. В голові ще звучали слова Карпова — “найкраща аналітика за три місяці”.
Вона не хотіла бути фавориткою.
Вона хотіла бути корисною. Професійною. Незамінною.

А десь за склом, у своєму кабінеті, Мельник ще раз переглядав її довідку.
І не тільки через зміст. Його щось зачепило у способі, в якому вона викладала думки.
Просто. Чітко. Без зайвого.
Як і вона сама.

Він поглянув у скло.
Аліса сиділа спокійно, зосереджено, злегка торкаючись клавіш.
Він ледь-ледь усміхнувся сам до себе.

“Починається.” — подумав він.