Поруч із дверима

Минув тиждень.
П'ять днів роботи в напруженому ритмі, серед електронної пошти, таблиць, вічних термінів, друку на бігу й кави без смаку.
Аліса все ще нервувала, але… вона вчилась.

Вона вже знала, хто з ким ворогує, де зберігаються секретні шаблони, у кого можна попросити папір, а у кого — ніколи.
Вона знала, як Карпов любить розкладати документи, якого кольору стікери він терпіти не може, і що “терміново” в його мові означає “ще вчора”.

Її поважали. Мовчки, але поважали.

Кожен день минав у тіні двох кабінетів — Карпова й Мельника. Вона не намагалася підглядати, не прислухалася, але... відчувала, коли він поруч.
Його присутність була як напруга в повітрі: невидима, але щільна.

---

Одного ранку, коли Аліса прийшла раніше, ніж зазвичай, вона побачила щось нове.

Прямо біля кабінету генерального директора стояв додатковий стіл. Новий. Бездоганно зібраний. Зі свіжим монітором, канцелярією й вазоном.
Навпроти — два шкіряні стільці.

Аліса зупинилась. Серце стислося.

— Що за…?

Відповідь не змусила себе чекати. О 10:05 вона увійшла.

Марина.

У червоній блузці, з блискучим волоссям і губами, які виглядали більшими, ніж тиждень тому.

— Привіт, красуне, — звернулась вона до секретарки поруч. — Можеш каву зробити? Без молока.  Секретарка підняла на неї важкий погляд ,але з місця не встала.

Потім кинула погляд на Алісу.

— О, ти ще тут? Я думала, що після співбесіди тебе вже давно прибрали. Але нічого — будемо сусідками.

— Тобто… тебе взяли? — тихо запитала Аліса.

— Ага. Не дивись так здивовано. У кожного свій талант, правда ж?

Стіл Марини стояв прямо під дверима Мельника.
Її присутність відчувалась як щось глянцеве, парфумерне й надто впевнене.

Аліса сіла на своє місце, намагаючись не звертати уваги. Але було важко.
Марина сміялась надто голосно, кліпала віями в бік усіх чоловіків, і час від часу... зазирала у скло кабінету Мельника.

---

Аліса не знала, що гірше: її зверхність, чи відчуття, що ця присутність — не випадкова.

І вона не знала, чому їй раптом стало неприємно, коли побачила, як Мельник уперше відкрив двері і... сказав:

— Заходь, Марина. На кілька хвилин.

Аліса сиділа на своєму місці, дивлячись у монітор, де миготіли комірки Excel'я.
Руки рухались, як за звичкою, але думки — десь далеко.
Вона почувалась… зайвою.

Ще вчора все було інакше.
Її хвалили. До неї звертались. Карпов кидав коротке, але щире "дякую" після кожного завдання.

А сьогодні — тиша.
Усі погляди були звернені на неї — на Марину.

Її нова сусідка по простору біля кабінету Мельника не просто працювала. Вона існувала голосно.
Сміх. Каблуки. Парфум. Постійне зазирювання у скло.
І Мельник, який… більше не проходив повз.

Аліса відчула, як навколо неї ніби зібралась невидима стіна.
Колеги — ті, хто ще вчора з повагою кивали їй — тепер кидали погляди мовчазного жалю.
Дарина — і та стала стриманішою. Наче боялась зайвого слова.

---

Обідній перерви вона не чекала. Вийшла сама, в тиші, на терасу біля кав’ярні, де завжди брала найдешевший сендвіч.

Сіла. Подивилась у хмарне небо.
І раптом… захотілось додому. Туди, де пахне пирогами, де мама поправляє ковдру, де не міряють цінність за губами і запахом парфуму.

“Може, це не моє? Може, я справді — не формат?..”

Її очі зволожились, але вона швидко відвела погляд. Навіть тут, на вулиці, не хотіла здаватися слабкою.

Повернувшись у офіс, вона побачила, як Марина вийшла з кабінету Мельника, щось сміючись.
Вони говорили. Усміхались.
І щось у грудях Аліси стиснулося.

---

Вона сіла.
Тихо.
Відкрила новий файл. Зробила вигляд, що працює.
А всередині — буря сумнівів.
Холодна, липка, підступна.

Чому я взагалі тут?
Навіщо я намагаюсь?
Коли є ті, кого беруть не за справу… а за блиск?

І в цю мить — вхідна пошта сповістила нове повідомлення.

> Відправник: Керівництво

“Підготуйте, будь ласка, аналітичну довідку по ринку Центральної Європи. Формат – стислий, професійний. Завтра на стіл Мельнику.
До виконання – Аліса Орлова.”

Вона завмерла.
Очі ще раз перечитали: “на стіл Мельнику”
І саме їй.

Її вибрали. Її доручили. Їй довірили.

Сумніви — не зникли. Але щось у грудях — спалахнуло.