Холодний старт

8:59.

Аліса вже сиділа на своєму місці — хвилювання стискало шлунок, але вона тримала рівну спину, руки — на клавіатурі, погляд — на моніторі, де мигтіло порожнє вікно Outlook.

О 9:03 на пошту впала перша задача:
"Підготуйте переклад презентації з англійської на українську. Дедлайн — 13:00."

Без "доброго ранку", без пояснень, без файлу. Тільки тема.

Аліса згадала, що нічого ще не налаштовано. Вона не знає, де зберігаються шаблони, не знає структури компанії. Вона навіть не має номерів колег.

Поряд — троє жінок. Глянцеві, впевнені, з легкими нотками презирства у виразі обличчя.
Одна — Ірина, з відділу кадрів, зробила вигляд, що не чує, коли Аліса запитала про загальні файли.
Інша — Дарина, асистентка з сусіднього відділу — посміхнулась із сарказмом:

— Ти новенька? Ну, удачі. Тут або виживають, або — по своїх.

По своїх? — Аліса не встигла запитати, що це значить, бо вже почула другий дзвінок у вхідну пошту.

— Орлова, принесіть, будь ласка, каву в кабінет Карпова. І дізнайтесь, чи замовили бутерброди для його зустрічі на 10:30.
— П.С. Кава — без цукру, середня міцність.

Вона підхопилась. Не через приниження, а тому що хотіла справитись.
Знайшла кухню. Знайшла каву. Але замість апарата — стара ручна машина, з якою вона провозилась цілих сім хвилин, обпаливши палець.

Коли занесла напій до кабінету, Карпов навіть не підвів очей:

— Запізно. Але дякую.

Запізно? Вона глянула на годинник. Було 10:28.

Аліса вийшла. Сіла.
Почала шукати презентацію. Її не було в жодному з доступних файлів.
В голові — шум, паніка, руки тремтять.

"Я не впораюсь."

У цей момент на її стіл лягла записка.
Чорна кулькова ручка. Стриманий почерк.
Усього два речення:

> "Перша помилка — нерви. Друга — соромитись питати. Іди до Катерини з PR — у неї є шаблони."

Аліса оглянулась — але нікого поряд не було.
Вона підняла записку ближче до обличчя. Запах — легкий, чоловічий.
Це… чийсь жарт? Підказка?

Вона не знала. Але вперше за ранок — усміхнулась.

І вперше — відчула, що не одна.

Годинник показував 13:17. Аліса завершила переклад презентації, намагалась перевірити помилки і здавала файл через пошту з тремтінням у руках.

Поруч пролунав голос:

— Ну що, вижила?

Аліса здригнулась, підвела погляд — Дарина. Та сама, з блискучими сережками й відточеним макіяжем. Але вже без отруйної посмішки.

— Я… поки тримаюсь, — хрипко відповіла Аліса, поправляючи рукава.

— Обідатимеш чи будеш далі варити мозок?

— А тут… можна?

— Якщо швидко — можна все. Ходімо.

Дарина жестом підкликала її й попрямувала до маленької кухні на кінці коридору. Там, крім кавомашини і мікрохвильовки, був кутовий стіл з двома стільцями. Своєрідна зона “виживання”.

— Я зазвичай їм тут. Не люблю компанію цих довгих вій і фільтрованих язиків, — кинула Дарина, розігріваючи контейнер.

Аліса дістала свій бутерброд, загорнутий у фольгу, і трохи розгублено сіла.

— Слухай, — сказала Дарина, вже з повним ротом, — я не вибачаюсь, але я справді була різка зранку. Просто… тут усі такі. Якщо не огризаєшся — з’їдають.

— Я це вже трохи помітила.

— Та ти ще нічого не бачила. У нас тут… театр. Верхній поверх — шоу. Нижній — куліси, де усі хочуть вижити або вислужитись.
Більшість тут працює на вигляд. Особливо дівчата в офісі біля керівництва. Усі мріють зачепити Карпова. А деякі — прямо мріють про Мельника.

— Про генерального? — не стрималась Аліса.

— Ага. Вважається, що якщо він зверне на тебе увагу — все життя складеться.
Хоча… він той ще айсберг. Холодний. Але не дурний.

Аліса опустила очі. Образ того чоловіка з коридору знову виринув перед внутрішнім зором.

Дарина підперла підборіддя:

— Але ти не така, як решта. Це видно. І, між нами, це тебе і врятує. Якщо не зламаєшся — то підеш далеко.
І ще: хтось тобі вже допомагає.

— З чого ти взяла?

— Бо я бачила, як тобі підкинули ту записку.
А в нас тут підкидає лише той, кого не хочуть бачити.

Аліса завмерла.

— Ти знаєш, хто це?

— Маю здогадку. Але ні, не скажу. Хай сам себе покаже.

Дарина усміхнулась. Тепер уже — щиро.

— Їж. Поки все не охололо.