Новий світ

О дев’ятій ранку Аліса стояла на рецепції величезного скляного холу Global Alliance Group.
Світ був стерильним, блискучим і дорогим.
Підлога — з темного мармуру.
Пахло кавою, свіжою поліграфією та парфумами, які вона навіть не могла впізнати — надто вишукані.

На ресепшені дівчина з рівною поставою і неймовірними вилицями глянула на неї оцінююче.

— Ви до кого?

— Я… на стажування. Орлова Аліса. Асистент заступника директора.

— А, так. Вас очікують. 

Ліфт піднявся безшумно. Серце Аліси билося так голосно, що здавалося, його чути навіть у кабіні.
Сектор С — ще один просторий коридор зі скляними перегородками й акуратними дверима.

— Алісо! — пролунав знайомий голос.

Карпов ішов їй назустріч у темному костюмі бездоганного крою.

— Радо вітаю. Ви — точно вчасно. Це вже плюс. Ходімо, я покажу ваше робоче місце.

Вони повернули за ріг, і перед нею з’явився її "офіс" — світлий open-space, розділений перегородками. Її стіл — навпроти двох головних кабінетів: Карпова і… Мельника.

— Ваше місце тут. Базовий ноутбук, вся система підключена. Паролі вам передадуть.
Поряд — мій кабінет. А це — генерального директора. Якщо зайде — поводьтесь природно.

Аліса кивнула, хоча внутрішньо напружилась.

Карпов коротко усміхнувся:

— І ще. Тут усі на вас дивитимуться. Бо ви — "нова". І не така, як решта. Але ви на місці. Не сумнівайтесь у цьому.

— Дякую вам, — щиро сказала вона. — За довіру.

Він кивнув і зник у своєму кабінеті.

Аліса сіла за стіл. Провела долонею по гладкій поверхні. Це було справжнє — її перша робота.
Поряд проходили інші співробітники: хтось клікався очима, хтось демонстративно ігнорував.
Дівчата — яскраві, в брендовому одязі, з бездоганними зачісками — дивились на неї з легкою зневагою. "Що вона тут забула?"

Аліса опустила очі. Їй було трохи ніяково — у простій блузці, зі скромним хвостом і стареньким рюкзаком замість модної сумки.

Але вона тут.
І вона працюватиме.

---

У кабінеті за тонким склом Мельник стояв біля вікна, з чашкою еспресо. Він не чув, що вона вже прийшла — просто відчув.

Поглянув у скло — і побачив її.
Ту саму постать, знайому по пам’яті.
Вона не дивиться сюди. Вона не знає, що я дивлюсь.

Його погляд зупинився на ній надовго.
Спокійна. Зосереджена. Сидить рівно, руки на столі, ніби боїться торкнутись зайвого.
Ніякого глянцю. Але щось притягує.
М’якість.
Чесність.

Карпов зайшов у його кабінет:

— Бачив її?

— Бачив, — відповів тихо.

— Схожа на себе?

— Ні.
Вона — ще цікавіша, ніж я думав.

— Складна?

— Навпаки. Просто… не зіпсована.

Мельник випив каву до кінця.

— Буде цікаво подивитись, скільки вона витримає в цьому болоті.