Вона

Кабінет Мельника був тихий.
За вікнами — вечірній мегаполіс, огорнутий світлом вивісок і ледь чутним гулом життя.
У келиху — трохи шотландського віскі.
На екрані ноутбука — розклад зустрічей на завтра, десятки листів, контракти.

Але думки — не там.

Мельник сидів у кріслі, відкинувшись назад, і дивився у темряву за склом.
У голові — вона.

Дівчина з клубу.

Не зухвала. Не гучна. Не намагалась привернути увагу.
Навпаки — уникала її, мов чужа у цьому блискучому світі.

А потім — сьогодні.
У коридорі компанії.
Її очі — розгублені, чисті, справжні.
Той самий погляд. Він запам’ятав його ще в клубі.
Не забув. Хоча звик забувати обличчя жінок за кілька годин після знайомства.

Аліса.
Звичайне ім’я.
Незвична вона.

— Що ти робиш у моїй голові? — тихо сказав він сам собі, ковтнувши напою.

Мельник був чоловіком, що все життя будував: бізнес, вплив, ілюзію контролю.
Його поважали, боялися, намагалися спокусити, продати, використати.
Аліса не хотіла нічого. Вона навіть не знала, хто він.

Це й зачепило.
Її байдужість до влади.
Її страх — справжній, але гідний.
Її відсутність гри.

У неї не було дорогих речей, впливових знайомих, штучної краси. Але була гідність. Тиша. Чистота.

І саме це — було небезпечним.

Такі люди не просто проходять повз. Вони залишають слід.

Мельник усміхнувся сам до себе — рідко, напівіронічно.
"Асистентка."
— Цікаво, як довго вона зможе залишатися такою, працюючи в моєму світі?

Він підвівся, відставив келих, підійшов до панорамного вікна.

— І чому я хочу перевірити це особисто?..

Аліса стояла на кухні, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. Катя базікала щось із кімнати, але її голос був фоном — далеким і розмитим.

У голові — шум. Мільйон думок. А раптом я сказала щось не так? А раптом їм не сподобалась моя скромність? Може, їм потрібна інша — впевнена, відфотошоплена, гучна?..

Телефон вібрував на столі. Звичайний дзвінок, звичайний номер.
Невідомий.

Аліса глянула на нього з нерішучістю, ніби цей пристрій міг змінити її життя.

— Алло? — сказала тихо.

— Добрий день. Це Global Alliance Group. Мене звати Ірина, я секретар заступника директора. Ми хочемо повідомити вам, що ви пройшли відбір і запрошені на випробувальний період. Понеділок о 9:00 — перший день. Сподіваємось, ви зможете почати одразу?

На кілька секунд — тиша.
Слова не доходили. Вони ніби зависли в повітрі.

— Ви… мене берете?.. — прошепотіла Аліса, ніби не повірила почутому.

— Так. Ви сподобались нашому керівництву. Вважаємо, що у вас є потенціал. Очікуємо завтра. З документами. Гарного вечора.

— Дякую… дуже… я… обов’язково буду!

Вона поклала слухавку повільно. Очі зволожились. Руки трохи тремтіли.

— Катю… — сказала вона тихо.

— Що?

— Мене… взяли.

— Що?! — Катя влетіла на кухню, ніби її підстрелили. — Ти серйозно?!

Аліса лише кивнула. Усмішка з’явилась поступово, як промінь після дощу.

Катя обійняла її міцно:

— Я ж казала! Казала, що ти маєш шанс! Боже, Алісо, ти навіть не уявляєш, що це значить!

Аліса усміхнулась, але десь в глибині — тривога.

Це лише початок.
І щось підказувало їй — легким цей шлях не буде.