Зіткнення

Двері ліфта відчинились плавно. Аліса вийшла з кабіни, ще трохи тремтячи від напруги. В голові прокручувалась кожна фраза, кожен рух. Вона не знала, як усе минуло, але серце ще стукало так голосно, що заглушало все навколо.

— Добре. Я впоралась. Ну, наче впоралась… — подумки повторювала вона, прямуючи до виходу з офісного коридору.

І раптом — бах.

Вона врізалась у когось з такою силою, що ледь не впустила сумку.

— Ой! Вибачте, будь ласка! Я… я не дивилась під ноги! — пролунало з її вуст, поки вона поспішно відступала на крок назад.

Погляд повільно піднявся від широких грудей до обличчя. І серце Аліси — зупинилося на мить.

Перед нею стояв він.Той погляд з клубу...

Високий, елегантний, впевнений у кожному русі.
Темно-синій костюм, бездоганно посаджений на тіло. Годинник — явно дорожчий за все, що Аліса коли-небудь тримала в руках. Але найбільше — очі.
Темні, глибокі, спокійні й тривожні водночас. Погляд — ніби рентген. Пронизливий, мовби він бачив її наскрізь.

Її щоки миттєво спалахнули. Вона опустила очі, зніяковіла.
— Вибачте, ще раз… — бурмоче.

Він мовчав. Його погляд не відривався від її обличчя.

Це ж вона, — подумав він.
Та сама дівчина з клубу.
Скромна, злегка розгублена, справжня. Єдина, яка не грала ролі.
І єдина, яка тоді не шукала його уваги.

— Нічого страшного, — тихо сказав він, голосом низьким, оксамитовим. — Ваша поява… несподівано освіжила мій день.

Аліса розгублено глянула на нього, ще більше ніяковіючи.
— Дякую… я… до побачення.

І швидко пройшла повз, притискаючи сумку до грудей, ніби це могло захистити її від хвилювання.

Мельник залишився на місці, дивлячись їй услід. Його погляд був задумливим, майже… теплим.
Поруч підійшов охоронець:

— Пане Адаме,вам до зали переговорів?

— Через п’ять хвилин, — буркнув той, не відводячи погляду від дівчини, що зникала за поворотом.
— Дізнайся, як її звати. І в який відділ вона подалась.

— Добре.

А він ще раз усміхнувся куточком вуст.

Цікаво. Дуже цікаво.

Аліса відкрила двері квартири, кинула сумку біля входу й зняла піджак. Її плечі тремтіли не від холоду, а від втоми — емоційної, моральної, тієї, що з’їдає зсередини.

— Ну?! — вигукнула Катя, вискакуючи з кухні з ложкою в руці. — Ти жива?! Як пройшло?! Що було?! Кажи швидко!

Аліса присіла просто на підлогу біля дивану й глибоко видихнула.
— Це було… як у фільмі. Але не романтичному, а стресовому.

Катя присіла поруч, підсунувши їй чашку теплого чаю.

— Починай з початку. І не пропускай жодної деталі.

Аліса обхопила чашку руками. Тепло обволікло долоні.

— Там було більше тридцяти дівчат. І не просто дівчат — таких, що ніби щойно з салону: губи, вії, підбори, парфуми за ціною моєї квартплати.

— Ну-ну…

— Всі поглядали на мене, як на школярку, що загубилась у дорослому світі.
А потім мене покликали. Я зайшла в кабінет. І, уяви собі — мене приймав не сам Мельник.

— А хто?

— Його заступник. Карпов Денис Олексійович. Суворий, дуже серйозний. Але… він наче побачив у мені щось. Він слухав. Він не сміявся. І навіть трохи усміхнувся.

— Ого! Це вже перемога!

— Так, але головне не це… — Аліса різко підвела очі. — Коли я вийшла з ліфта — я налетіла на чоловіка. На одного з… ну, типу дуже солідного. Красивий, дорогий костюм, погляд — наче кіно. Не знаю, як пояснити, але…
Катю, я в житті не бачила таких чоловіків.

Катя округлила очі:

— І?

— Він подивився на мене так… уважно. Спокійно. Але так, наче він мене знав. Або щось пригадав.
А потім — просто сказав: "Ваша поява освіжила мій день."

— Ти жартуєш?!
— Ні.

— І ти не дізналась, хто це?

— Ні. Я просто вибачилась і втекла.

Катя сіла ближче й змовницьки прищурилась.

— Це точно був не той самий… ну… Мельник?

Аліса мовчала. В її голові вже кілька разів прокручувався цей варіант. Але… ні. Хіба такі люди ходять самі коридорами?

— Не знаю. Але від нього було важко відірвати погляд. І водночас — страшно дивитись.

— Може, це і є твій шанс? — прошепотіла Катя, театрально.

— Мій шанс зараз — це хоч якось пройти відбір. От і все.

Аліса встала, підсіла до вікна й задумливо вдивилась у вечірній Київ.

Вона не знала, ким був той чоловік. Але він з’явився саме в той момент, коли все зависло на межі. І залишив у ній щось тривожне й незрозуміле.

Щось почалось. Вона це відчувала.