Співбесіда

— Аліса Орлова? — пролунав голос секретарки.

Вона підвела очі. Очікування закінчилося.

— Вас запрошують. Кабінет 1409. Друга двері праворуч.

Аліса кивнула, підвелася, відчула, як похитнулися ноги в туфлях.
Тіло ніби відмовлялось слухатись — кожен крок лунав у голові важко й гучно.
Вона відчувала на собі погляди — одні зверхні, інші байдужі, але всі — оцінювальні.

Вийшовши в коридор, вона повільно підійшла до дверей. На табличці блищало ім’я:

Генеральний директор 
Мельник А.С.

Вона завмерла.
Це ім’я... з туалету нічного клубу. Те саме, про якого шепотілися ті дві штучні красуні. Бог у ліжку. Улюбленець красивих. Небезпечний.
В голові промайнув той погляд. Темний. Прямий. У клубі Azul.
Ні, не може бути… Це збіг. Їх мільйони таких — багатих, харизматичних, з прізвищем Мельник.

Вона стояла просто перед дверима. Рукою вже торкнулась ручки — холодної, металевої.

І в цей момент у її голові прорвався внутрішній голос.
Неспокійний. Справжній.

> Що ти тут робиш, Алісо?
Ти справді думаєш, що можеш конкурувати з ними? З їхнім виглядом, грошима, зв’язками?
Ти прийшла сюди — у світ, де не питають про душу. Тут рахують вигідність. Показники. Враження.

Вона заплющила очі.
Згадала мамині слова, колись давно:

> “Якщо вже боїшся — іди з цим страхом. Але йди. Не стій.”

Аліса відкрила очі, вирівняла плечі.
Так, вона не ідеальна.
Не глянцева. Не відфотошоплена.
Зате справжня. І вона тут не щоб подобатися. Вона тут — щоб вижити.

Вона натиснула на ручку.

І зайшла.

Кабінет був просторий, з панорамними вікнами, білими стінами, строгими полицями та великим дерев’яним столом у центрі. В повітрі — запах кави, шкіри та дорогого паперу.

Аліса зробила крок усередину.

За столом сидів чоловік років тридцяти п’яти — з темним волоссям, коротко підстриженим, і проникливими очима кольору сталі. Його обличчя було чітко окресленим, погляд — уважним, жорстким, але не злим.

Він підвівся, подивився на неї швидко, оцінююче, простягнув руку.

— Доброго дня. Я Карпов Денис Олексійович. Заступник генерального директора. Проходьте.

Аліса привіталась, опустилась на стілець. Її руки трохи тремтіли, але вона намагалася тримати поставу рівною.

— Ви подавали резюме на посаду мого асистента. Розкажіть, чому саме ви — і чому ви хочете працювати саме у Global Alliance Group?

Голос у нього був рівний, офіційний, без зайвих емоцій. Справжній “офісний генерал”.

Аліса вдихнула повітря.

— Я щойно закінчила навчання на економічному факультеті з червоним дипломом. Протягом усього навчання працювала над аналітичними проєктами, перекладала матеріали з англійської, брала участь у міжнародних моделях ООН.
Я не маю досвіду в корпоративній сфері, але я дуже швидко навчаюсь. Мені цікава саме міжнародна структура, і я знаю, що Global Alliance Group — одна з найсильніших компаній у цьому напрямку.

Карпов кивнув, переглядаючи її резюме.
— Ви справді без досвіду роботи. Але виглядаєте вмотивованою.

— Так,і в мене великі амбіції, — сказала вона тихо, але твердо.

Карпов поглянув на неї довше, ніж було потрібно.

— Гаразд. Чесно? Ви — не типовий кандидат. Тут сьогодні багато дівчат, які... скажімо, не виглядають так, ніби мріють про графіки в Excel.

Аліса ледь усміхнулася.

— Я мрію про справжню роботу, а не про фотозони.

Він теж усміхнувся. Вперше.

— Маєте гарне почуття гумору. Добре. Це не фінальне рішення, але вашу кандидатуру я обов'язково передам на погодження директору. Якщо отримаєте дзвінок — значить, все добре.

Аліса встала. Подякувала. Вийшла з кабінету, наче після марафону.

І тільки потім  дозволила собі глибоко видихнути.

Це був мій шанс. Я зробила все, що могла.