Серед вовчиць

Життя у квартирі Каті не було розкішним, але воно було теплим.
Катя прокидалась рано, готувала каву й завжди залишала Алісі записку з простим: "Не здавайся".

Аліса ж більшість часу проводила за ноутбуком. Вона розсилала резюме, відповідала на відмови, ходила на співбесіди, які завершувалися нічим. Часом вона поверталась додому така спустошена, що навіть не хотіла говорити. Лише сиділа, загорнувшись у плед, і дивилась на вогники міста за вікном.

Катя не питала. Вона просто сідала поруч і мовчки ділила з нею чай.

У перервах між розсиланням резюме Аліса допомагала Каті по дому, готувала, мила посуд, навіть писала мотиваційні листи за інших студентів за невелику оплату — просто щоб хоч якось триматися на плаву.

---

У середу зранку, з чашкою кави в руках, вона вчергове переглядала вакансії.
І раптом її погляд зачепився за оголошення:

> “Потрібен асистент заступника генерального директора.
Міжнародна компанія в сфері зовнішньоекономічних відносин.
Вимоги: англійська, грамотність, аналітичне мислення, базові навички в Excel.
Досвід — не обов'язковий. Навчання на місці.
ЗП — договірна. Повна зайнятість.
Офіс у центрі міста.”

Аліса перечитала кілька разів.
Звісно, це не була її мрія. Вона уявляла себе аналітиком, фахівцем, а не помічником когось, чий підпис вирішує все. Але водночас…
Це була можливість. Перший шанс.

Вона відкрила резюме, трохи підредагувала, додала більш офіційне фото, глибоко вдихнула — і натисла “надіслати”.

---

— Ну що? — запитала Катя, повернувшись з роботи того вечора.

— Знайшла щось, — відповіла Аліса, намагаючись не здаватися надто схвильованою. — Не зовсім те, що хотіла. Але відправила.

— Головне — не стояти. Бо знаєш, хто не йде вперед — котиться назад.

— А якщо це тупик?

— А якщо це вхід у правильні двері?

Аліса усміхнулась. Її ще нічого не чекало. Але вперше за довгий час вона почала чекати.

У п’ятницю зранку телефон задзвонив, коли Аліса якраз мила посуд після сніданку.
Номер був незнайомим. Вона витерла руки об рушник і відповіла, серце в грудях стиснулося.

— Доброго дня. Це Аліса? Вас турбують із компанії “Global Alliance Group”. Ми отримали ваше резюме й хочемо запросити вас на співбесіду сьогодні о 10:00, якщо вам зручно.

— Так! Звичайно, дякую… Так, мені зручно, — ледве не прокричала вона, силкуючись звучати впевнено.

— Добре.… Візьміть з собою паспорт і, будь ласка, приходьте в діловому стилі.

Коли дзвінок завершився, вона кілька секунд просто стояла нерухомо, наче боялась поворухнутись, аби це не виявилось сном.

— Катю! — вигукнула вона. — Мене запросили на співбесіду! Сьогодні!

Катя вискочила з ванної, з пінкою на волоссі.

— Та ти що?! Я ж казала! Я відчувала, що це воно! — вона притисла Алісу до себе, обіймаючи так, наче та вже виграла мільйон.

---

Аліса витягла свою валізу. Сукні — святкові, старі сорочки — пожмакані, штани — розтягнуті. Вона розуміла: нічого з цього не підійде.

— Я піду куплю щось. — тихо сказала вона, стоячи біля шафи.

— Але…

— Я витрачу, здається, останнє, що маю. Але… це шанс. Я повинна виглядати як людина, яка вірить у себе.

Катя мовчки кивнула.

---

У магазині економ-класу Аліса довго обирала. У руках — акуратна біла блузка, сіро-блакитний піджак і прості темні брюки, які гарно сиділи. Вони не були брендовими, але виглядали стильно й доречно.

На касі вона віддала більшу частину грошей, що лишалися в гаманці. Вийшла з пакетом у руках, але з піднесеним серцем.

Повернувшись додому, вона стояла перед дзеркалом у новому образі. Волосся зібране в охайний пучок, легкий макіяж, сережки — маленькі, ледь помітні. Образ — стриманий, професійний.
Не дівчина з гуртожитку. Не дівчина без досвіду. А жінка, яка готова стати кимось.

— Ти прекрасна, — сказала Катя, подаючи їй чашку чаю. — Ти вже перемогла. Бо не здалася.

Аліса усміхнулася. Вона дякувала Каті не лише за дах і каву, а за віру. Бо ця віра тримала її на плаву.

О 9:30 вона вийшла з дому. На співбесіду. У велику компанію. У невідомість.

Вона ще не знала, що цей день змінить усе.

Височенна скляна будівля Global Alliance Group здіймалася над містом, як символ сили й статусу. Величезні вікна, дзеркальні фасади, блискучі автівки біля входу, рецепція з мармуру й пахощі дорогого кави — усе кричало: це місце для найкращих.

Аліса стояла на сходах, вдихаючи глибоко. Її пальці тремтіли, а серце стукало десь у горлі. Вона зайшла всередину, назвала своє прізвище й отримала картку гостя.
— Співбесіда на 10:00. Поверх 14, кабінет 1407.

Ліфт рухався плавно, мов безшумна капсула, і кожен поверх додавав їй ще трохи напруги.

Коли вона відчинила двері вказаного кабінету, то застигла.

В залі очікування було більше тридцяти людей.
Молоді жінки — у брендових піджаках, з ідеально укладеним волоссям, глянцевими нігтями й поглядами, що оцінювали інших, мов сканери.

Більшість із них — надто красиві, надто ідеальні, надто… однакові.
Пухкі губи, довгі вії, різкі вилиці, сувора впевненість на обличчях.
Їхні посмішки були фальшивими, їхній сміх — натягнутим.
Кожна з них ніби прийшла не на співбесіду, а на кастинг у світ багатства й впливу.

Аліса сіла на вільний стілець біля вікна. Її костюм — акуратний, але простий. Її обличчя — живе, без ін’єкцій. Її губи — не нафарбовані яскраво.
І раптом вона відчула себе маленькою. Слабкою. Чужою.

Поруч дві дівчини перешіптувались:

— Кажуть, він буде особисто вибирати. Тільки уяви — потрапити до кабінету самого Мельника...

— Угу. Він любить яскравих. Минулого року теж така сама вакансія була — і взяли ту, яка сиділа в червоному костюмі з декольте до пупа.

Аліса ковтнула повітря.
Мельник?
Це ім’я знову прозвучало як удар по скронях.

— Я б теж не проти попрацювати під ним, — хихикнула одна.