18.2

— Чому медицина? — запитав він.

— Тому що коли мені було тринадцять, пані Новакова впала зі сходів. Зламала стегно. Я була вдома одна. Викликала швидку, але поки вони їхали — двадцять хвилин, село, погана дорога — я стояла і нічого не могла зробити. Просто стояла і дивилась, як вона лежить на підлозі і кричить від болю. І я вирішила: більше ніколи. Більше ніколи я не стоятиму безпорадна біля людини, якій боляче.

Тиша. Свічка потріскувала. За вікном — дощ. У кав'ярні лишились тільки ми: останні двоє відвідувачів пішли хвилин двадцять тому. Елена грюкала каструлями на кухні — її версія делікатності.

— Тому ти рятуєш незнайомців у п'ятизіркових готелях посеред ночі, — Домінік вимовив це не як запитання. Як діагноз, поставлений мені моїми ж словами.

— Тому я рятую будь-кого. Будь-де і будь-коли. Це — не героїзм. Це — панічний страх безпорадності, загорнутий у медичну ліцензію.

Я сказала це — і сама здивувалась. Я ніколи не формулювала це вголос. Навіть подумки. Це було як розрізати себе скальпелем і показати: ось, дивись, під шкірою — не м'язи і кістки. Під шкірою — п'ятирічна дівчинка, яка прокинулась одного ранку і виявила, що вона — одна.

Домінік мовчав довго. Потім простягнув руку через стіл. Не схопив мою — просто поклав свою долонею вгору. Відкриту. На столі. Між нами.

Це було запрошення, а не наказ, як він звик.

Я дивилась на його долоню. Велику, з мозолями на подушечках пальців, з тонкою лінією шраму вздовж великого пальця. Долоню, яка будувала, ламала, тримала, відпускала. Долоню, яка зараз просто лежала на столі і чекала. Я поклала свою руку на його.

Його пальці зімкнулись м'яко, тепло. Без тиску. Вони просто тримали.

І ось у цю секунду — не раніше, не пізніше — я зрозуміла, що втрапила. По-справжньому, безповоротно, клінічно. Це не було тахікардією від кофеїну, не було гормональним збоєм від недосипу. Це була та сама хвороба, від якої не існує ліків. Та, яку я бачила в очах рідних моїх пацієнтів. Та, яка змушує людей тримати чиїсь окуляри в руках і плакати в коридорі.

Я закохувалась у Домініка Рейнхарта.

“Ти — ідіотка, — прошепотів внутрішній голос. — Клінічна, невиліковна ідіотка”.

Я знала.

***

Ми вийшли з кав'ярні о дев'ятій.

Елена на прощання сказала Домініку: “Ти їси як нормальна людина. Це рідкість серед чоловіків з такими руками”. Я не зрозуміла, що вона мала на увазі під “такими руками”, але Домінік — зрозумів. Його щелепа стиснулась на секунду. Потім розслабилась.

На вулиці — дощ, знову дощ. Листопад, нескінченне мокре жовте світло ліхтарів у калюжах.

Ми стояли під навісом поруч. Не торкаючись, але достатньо близько, щоб я відчувала тепло його тіла. Його запах — шкіра, хвоя, дим — змішувався з запахом мокрого асфальту і перетворювався на щось, від чого мені хотілось закрити очі і просто стояти.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— На метро швидше.

— На метро — холодніше.

— Я люблю холод.

— Брешеш. Ти тремтиш.Я тремтіла. Але не від холоду. Від того, що...