18.1 Протипоказання: ігнорувати

Гуляш був ідеальний. Як завжди. Кава — жахлива, теж, власне, як завжди.

Домінік випив її до дна без гримаси і зайвих коментарів, як данина Елені і як спроба її підкупити. Вдала спроба, я думаю. Поставив чашку на стіл і сказав: “Характерна”. Елена, яка спостерігала з-за стійки з видом екзаменаторки, ледь помітно кивнула. Це було найвище визнання, яке я бачила від неї за три роки.

— Ти щойно пройшов тест, який не проходив ніхто, — сказала я, відламуючи шматок хліба.

— Який тест?

— Елена— мій лакмусовий папір. Якщо вона на тебе не крикнула протягом перших п'яти хвилин — ти пройшов.

— А що буває з тими, хто не проходить?

— Вона одного разу кинула тарілкою в хлопця, який сидів за цим столиком.

— За що?

— За те, що назвав її гуляш “супом”. Він до цього часу ходить з шрамом на лобі. Маленьким, але принциповим.

Домінік подивився на свою порожню тарілку. Потім — на Елену за стійкою. Потім — на мене.

— Я радий, що назвав його гуляшем.

— Я теж.

Ми сиділи у кав'ярні вже годину. Це було... дивно. Не погано-дивно, не добре-дивно, а просто — дивно. Ніби я дивилася фільм про чуже життя і раптом виявила себе всередині.

Домінік Рейнхарт — чоловік, від одного погляду якого охоронці блідли — сидів навпроти мене в маленькій кав'ярні, їв гуляш звичайною ложкою і розповідав, як у дитинстві працював на кухні ресторану, де мив посуд.

— Мені було чотирнадцять, — казав він, і його голос звучав інакше, ніж зазвичай. Тихіше, без металевого дзвону, без командних ноток. — Мати хворіла вже тоді. Потрібні були гроші на ліки. Я мив посуд з п'ятої до десятої. Потім — домашнє завдання, потім — спати. І знову.

— А батько?

— Не було, — коротко. Як ампутація: один надріз, без повторних спроб. — Ніколи не було.

Я не стала запитувати далі, є межі, які лікар не перетинає без запрошення. Навіть якщо пацієнт — не пацієнт, а чоловік із сірими очима, який випив жахливу каву і не скривився.

— А ти? — запитав він. — Ти сказала, що тебе виховували прийомні батьки.

Я поклала ложку. Акуратно, рівно. Як інструмент на хірургічний столик.

— Це довга історія.

— У мене є час.

— У мене — не впевнена.

— Софіє, — він нахилився вперед. Свічка між нами кинула тіні на його обличчя, поглибила кути під вилицями, зробила очі ще темнішими. — Ти привела мене сюди не просто так. Ти хотіла побачити, яким я буду тут. У твоєму просторі без костюмів і охорони. Я — тут. Без костюмів і охорони. Але це працює в обидва боки.

Він мав рацію. І я ненавиділа, що він мав рацію. Тому що правда полягала в тому, що я теж ховалась за медичними термінами, за іронією, стіною з сарказму і самодостатності. Я вимагала від нього чесності — а сама ховала своє минуле, як контрабанду.

Я відпила води, склала руки на столі. Подивилась на свої пальці — тонкі, з короткими нігтями, з маленьким шрамом на вказівному ( то був скальпель в перший рік ординатури, я дуже нервувала, за що і поплатилась).

— Мені було п'ять, коли мати пішла, — почала я. Голос рівний. Професійний. Так я розмовляю з рідними пацієнтів: спокійно, без емоцій, факти і тільки факти. — Не померла, просто — пішла. Одного ранку я прокинулась, а її не було. Речі — на місці, я — на місці. Мами — не було. Мій вітчим Марек, який тільки почав жити з нами і якого я побоювалась, тоді розгубився не менше за мене. 

Домінік мовчав. Не кивав, не співчутливо хмикав, не казав мені шкода, чи щось таке, що кажуть в такому випадку. Просто — слухав всім тілом. Я відчувала його увагу фізично, як тепло від каміна.

— Мене забрали до дитячого будинку. Але Марек зібрався і якось відвоював мене. Знайшов жінку, з якою одружився саме для цього. Вона була хороша, — я підкреслила це слово. — Справді хороша. Пані Новакова — моя прийомна мати — була вчителькою, тихою, терплячою. Вона навчила мене читати чеською і готувати кнедлики. А її батько пан Новак ремонтував годинники і мав руки, які пахли машинним маслом і добротою. Вони... з Мареком і дідусем вони дали мені дім. Справжній.

— Мені б він сподобався.

— Він би тебе не полюбив.

— Це — ознака хорошого дідуся.

Я засміялась. Тихо, але щиро. І побачила, як його очі змінились — стали теплішими. Як море, коли з-за хмар виходить сонце. Все ще глибокі, все ще небезпечні — але з проблиском чогось м'якого на дні.