17.2

— Тоді він отримає чистий бокал, — сказала Елена.

О сьомій я сиділа за своїм звичним столиком — у кутку, біля вікна, звідки видно двері. 

Перед мною — склянка води, я не замовляла нічого іншого. Чекала і рахувала хвилини — одна, дві, п'ять. Рейнхарт діяв на мене, як наркотик, пянив, дурманив, постійно ліз в голову, а його руки на моїх ступнях наче горіли досі…

Він не запізнювався. Це — добрий знак. Або він пунктуальний, або мій ультиматум про п'ятнадцять хвилин справив враження.

О сьомій рівно двері відчинились, він зайшов — і кав'ярня стала меншою. Не фізично, а ніби його присутність займала більше простору, ніж його тіло. Він заповнив собою повітря, світло, звук.

Я стиснула склянку.

Він був не в костюмі. Вперше я бачила його без ділового одягу. Темна куртка — шкіряна, старіша за мою, потертіша, з подряпиною на лівому рукаві. Чорний светр під нею — простий, без логотипів. Джинси. Черевики — не лаковані, не дорогі на вигляд. Звичайні.

Він виглядав... нормально. Як людина, а не як обкладинка Forbes. І це збило мене з пантелику більше, ніж будь-який дорогий костюм.

Його очі знайшли мене миттєво, ніби він знав, де я сиджу, ще до того, як зайшов. Пройшов через кав'ярню — чотири столики, шість кроків — і сів навпроти.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла я.

Тиша. Але не незручна, щільна, тепла, як ковдра.

— Гарне місце, — він оглянувся. Без зверхності, без оцінки. Просто — подивився ніби запам'ятовував. — Твоє?

— У якому сенсі?

— У сенсі — це місце, де ти буваєш. Не на показ, для себе.

Він зрозумів. З одного погляду, з одного запитання — зрозумів, чому я привела його саме сюди. І від цього розуміння мені стало одночасно спокійно і трохи страшно від його уважності.

— Так, — сказала я тихо. — Для себе.

— Дякую, — він сказав це серйозно, без усмішки, без іронії. — Що тут можна?

— Гуляш.

— Тільки гуляш?

— Гуляш — обов'язково. Решта — на твій ризик. Каву не рекомендую. Елена варить каву так, ніби мстить кавовим зернам за особисту образу.

Куточок його губ здригнувся. Ледь-ледь.

— Елена?

— Господиня. Побачиш, — і в цю секунду, ніби за сигналом, із кухні вийшла Елена власною персоною у фартусі, з черпаком у руці і виразом обличчя генерала, який оглядає рекрутів.

Вона підійшла до нашого столика, подивилась на Домініка. Зверху вниз — хоча він сидів, а вона стояла, і різниця в зрості була мінімальною. Але Елена вміла дивитись зверху вниз на будь-кого. Це був її дар.

— Це — він? — запитала вона мене, не відводячи погляд від Домініка.

— Це — він.

— Симпатичний.

— Елено, будь ласка...

— Що їстимете? — вона нарешті звернулась до Домініка без церемоній та привітань. Елена не визнавала церемоній, але визнавала гуляш.

Домінік подивився на неї. І — я це побачила чітко, як серцевий ритм на моніторі — його обличчя змінилось. Не пом'якшало — ні, це було б занадто просто. 

— Гуляш, — сказав він. — Дві порції і каву.

— Каву не рекомендую, — автоматично вставила я.

— Каву, — повторив він, дивлячись на Елену. — Найгіршу, яка є.

Елена моргнула. Це був перший раз, коли хтось замовив у Елени каву, знаючи, що вона жахлива — і зробив це з посмішкою.

— Зухвалий, — сказала Елена і пішла на кухню.

— Ти щойно замовив каву, яку я тобі не рекомендувала, у жінки, яка одного разу вигнала клієнта за молоко.

— Я знаю, — він відкинувся на спинку стільця, склав руки на грудях. Той самий жест — закритий, впевнений. Але в контексті цієї маленької кав'ярні, з цими потертими стільцями і свічками в пляшках, він виглядав інакше. Менш загрозливо. Більш... по-людськи. — Але вона тебе любить. А люди, які тебе люблять, — його очі зустріли мої, — заслуговують на повагу. Навіть якщо їхня кава — злочин проти людства.