17.1 “У тітки Елени”

“У тітки Елени” — це була моя таємниця.

Маленька кав'ярня у старому провулку, між антикварною крамницею та магазином вінілових платівок. Низькі стелі, дерев'яні столи, свічки у пляшках з-під вина. Тітка Елена — насправді ніяка мені не тітка, а жінка років шістдесяти з татуюванням якоря на передпліччі і голосом, яким можна різати скло. Вона готувала найкращий гуляш і найгіршу каву, але каву їй ніхто не наважувався критикувати, бо вона одного разу вигнала клієнта за те, що він попросив молоко.

Я знайшла це місце в перший тиждень у місті. Заблукала після пар, втомлена, голодна. Зайшла — тому що було тепло і пахло їжею. Елена подивилась на мене, сказала: “Сядь, дитино” — і принесла тарілку гуляшу, за яку не взяла грошей. Я поверталась кожного тижня. Спочатку — тому що було дешево. Потім — тому що Елена стала чимось на кшталт родини.

Сюди я не водила нікого, ні Кіру, ні Філа. Навіть Марек не знав про це місце. Це було — моє. Мій безпечний простір, місце, де я могла бути Софією — не лікарем, не колегою, не чиєюсь сестрою. Просто Софією, яка їсть гуляш і слухає, як Елена лає постачальника картоплі по телефону.

І сьогодні я вперше вела сюди чужу людину.

Навіщо? Я думала про це всю дорогу в метро довгих двадцять хвилин, станція за станцією, хитаючись у вагоні разом з іншими втомленими людьми, які їхали додому після робочого дня.

Відповідь була проста і страшна одночасно: я хотіла побачити його тут. У своєму просторі. Без готельного лиску, без дорогих сорочок, без охоронців і закритих поверхів. Хотіла побачити, яким він буде в кав'ярні, де подають гуляш у глиняних мисках і де Елена називає всіх “дитино”.

Якщо він вписується — це означає одне. Якщо ні — інше.

Я прийшла о шостій сорок п'ять. Елена стояла за стійкою і протирала бокали рушником, який був старшим за мене.

— О, Софі! Рано сьогодні.

— Елено, до мене прийде... людина.

— Людина, — Елена підняла брову. Одну. Вона це вміла — піднімати одну брову так, що ти відразу відчував себе п'ятирічною дитиною, яку спіймали з рукою в банці з варенням. — Яка людина, подруга, колега?

— Чоловік.

Елена опустила бокал. Повільно і ще поклала рушник. Подивилась на мене так, ніби я щойно повідомила, що Земля — плоска.

— Ти ведеш сюди чоловіка? — вона вимовила слово чоловіка з такою інтонацією, ніби я сказала крокодила.

— Це не побачення.

— А що?

— Перевірка.

— Перевірка, — Елена взяла інший бокал і почала протирати. — Ти ведеш чоловіка в мою кав'ярню на перевірку як собаку до ветеринара?

— Приблизно.

— Що я маю перевіряти?

— Нічого. Просто будь собою.

— Я завжди є собою. Інших варіантів у мене немає, — вона пирхнула. — Він хоч симпатичний?

— Елено!

— Що? Мені шістдесят два роки. Я заслужила знати, чи варто витрачати чистий бокал.

— Він... — я запнулась. Як описати Домініка Рейнхарта? Високий, темноволосий, з очима кольору грозового неба і голосом, від якого у мене порушується серцевий ритм? — ...звабливий.

— Звабливий, — Елена закотила очі. — Коли ти скажеш “він зводить мене з розуму” — тоді це буде серйозно.

— Він зводить мене з розуму.

Я це сказала. Просто — сказала без аналізу, без зважування за і проти. Слова вилетіли самі, як повітря з легенів при різкому ударі.

Елена подивилась на мене довго і надто уважно. Потім — посміхнулась. Не саркастично, не іронічно, тепло. Так усміхалась моя прийомна мати, коли я приходила зі школи з хорошою оцінкою.