16. Звичайний день

У клініці — звичайний день. Тобто — хаос, біль, адреналін і п'ять хвилин на обід, які я провела, стоячи над раковиною і запихуючи в рот круасан, який Філ знову залишив на моєму столі.

— Ти їси як бездомна, — Філ спирався на одвірок ординаторської і дивився на мене з виразом, який балансував між жалістю і захопленням. — Це навіть не жування. Це — транспортування їжі безпосередньо в стравохід.

— Перистальтика, — промимрила я з повним ротом. — Стравохід має свої м'язи. Я просто делегую.

— Ти делегуєш процес харчування власному стравоходу. Це новий рівень навіть для тебе.

Я проковтнула останній шматок, запила водою і витерла руки об халат. Філ скривився.

— Є серветки. Ось. Прямо тут, на столі, де їм місце.

— Серветки — це зайвий крок між мною та наступним пацієнтом. Я оптимізую процеси.

— Ти оптимізуєш шлях до інфаркту. Софі, тобі двадцять шість. Ти не маєш права так ставитися до свого тіла.

— Моє тіло — мій інструмент. Як скальпель, я ним працюю.

— Скальпелі точать і дезінфікують. Тебе — коли востаннє хтось точив?

Я подивилась на нього. Він подивився на мене. І в його очах — зелених, теплих, надійних — я побачила щось, що бачила не вперше, але вперше — так чітко. Турботу, яка виходила за межі дружньої. Ніжність, яка ховалась за жартами. Біль, який він маскував усмішкою. А двозначність фрази ми обоє вдали, що не помітили. 

— У мене є пацієнт, — сказала я швидко і вийшла з ординаторської, поки мій мозок не встиг обробити те, що щойно побачив.

Я не хотіла це бачити. Не хотіла знати. Тому що якщо Філ відчував до мене більше, ніж дружбу — це ускладнювало все, абсолютно все. Він був моєю опорою в цій лікарні, моїм якорем. Єдиною людиною, з якою я могла бути собою — без масок, без ролей, без необхідності щось доводити. Якщо додати до цього романтику — все розсиплеться. Як карткова хатинка, в яку дмухнули.

Я не могла втратити Філа. Не могла ризикнути нашою дружбою. Тому зробила те, що робила завжди, коли стикалась із чимось, що не могла контролювати: проігнорувала.

Лікар-реаніматолог, який ігнорує симптоми. Гіппократ перевернувся б у труні.

***

О сімнадцятій мене відпустили додому. Раніше, ніж зазвичай — Шмідт, мій завідувач, подивився на мої синці під очима і сказав: “Софі, іди додому. Ти лякаєш пацієнтів. Вони думають, що ти — одна з них”. Я хотіла образитись, але зрозуміла, що він мав рацію: у дзеркалі ванної кімнати я виглядала гірше за мотоцикліста, якого рятувала вчора.

На виході з лікарні я зупинилась.

Машина. Чорна, елегантна, з тонованими вікнами стояла прямо навпроти входу, ніби чекала. Водій — у костюмі, стоїть біля відчинених задніх дверей.

— Міс Софі? — сказав він. Ввічливо. Як портьє.

— Ні, — відповіла я, навіть не зупиняючись.

— Містер Рейнхарт просив...

— Містер Рейнхарт може просити скільки завгодно. Я їду на метро.

— Він сказав, що ви так скажете.

Я зупинилась. Обернулась.

— Він також щось написав, — водій простягнув мені конверт. Білий, без підпису.

Я мала не брати його, але взяла конверт. Тому що — і це було найгірше — мені було цікаво. Мені було так цікаво, що ця цікавість перевищувала інстинкт самозбереження. А для лікаря-реаніматолога це — клінічна ознака серйозного розладу.

Відкрила конверт. 

“У мене пропозиція. Не робоча — особиста. Вечеря. Ти, я, жодних контрактів, жодних замків, жодних закритих поверхів. Просто вечеря. Якщо після неї ти вирішиш, що більше не хочеш мене бачити — я відступлю. Слово. Д.Р.

P.S. Машина — не наказ. Пропозиція. Можеш їхати метро. Я тебе зустріну там. Або тут. Або будь-де. Мені все одно де — аби ти сказала "так"”.

Я стояла з запискою в руці, вітер мотав папір. Водій терпляче чекав.

“Якщо після неї ти вирішиш, що більше не хочеш мене бачити — я відступлю”.

Частина мене хотіла сказати “ні”. Та частина, яка все життя будувала стіни, яка не довіряла, яка тікала від усього, що загрожувало стабільності. Безпечна, розумна, правильна частина.

Інша частина — та, яка кинулась рятувати незнайомця в готелі, яка їздить на зміни по тридцять шість годин, яка забуває їсти і спати, тому що десь хтось помирає і їй потрібно бути там — ця частина хотіла сказати “так”. Хотіла так сильно, що аж боліло.

Я подивилась на водія.

— Куди?

— Він не сказав. Сказав: куди скажете ви.

Я закусила губу. Подумала.

— Є одне місце, — сказала я повільно. — Маленька кав'ярня на “У тітки Елени”. Якщо він хоче вечерю зі мною — нехай прийде туди. Водій кивнув. Дістав телефон, набрав номер.

— Містер Рейнхарт, міс Софі просить передати... — він подивився на мене, — адресу.

Я назвала адресу. Водій повторив у трубку. Я почула щось — не слова, а звук. Короткий видих на тому кінці. Ніби хтось, хто довго не дихав, нарешті дозволив собі вдихнути.