15. Анамнез: хронічна нахабність

Майстер із замком прийшов о дев'ятій. Рівно о дев'ятій. Хвилина в хвилину, ніби його запрограмували.

Я відчинила двері в халаті, з мокрим волоссям і зубною щіткою в роті, тому що була впевнена: це Філ. Філ іноді заходив вранці, якщо ми працювали в одну зміну, і ми їхали разом. Філ бачив мене у гірших станах — наприклад, після тридцятишестигодинної зміни, коли я заснула обличчям у тарілці з макаронами в ординаторській. Він навіть сфотографував, каже, що зберігає для шантажу.

Але це був не Філ.

На порозі стояв чоловік у робочому комбінезоні, з валізкою інструментів і виразом обличчя людини, яка бачила все у цьому житті і вже нічому не дивується.

— Доброго ранку. Замок, — сказав він.

— Я не викликала майстра.

— Мене прислав містер Рейнхарт.

Я стиснула зубну щітку так, що ледь не зламала. Стояла в дверях — босоніж, у старому халаті з логотипом клініки, який я колись випадково забрала з пральні, з пастою на підборідді і виразом обличчя, який, напевно, лякав дітей.

— Передайте містеру Рейнхарту, що я сказала — полагоджу сама.

— Він попередив, що ви так скажете. І попросив передати, — чоловік дістав із кишені складений аркуш і зачитав монотонним голосом, як диктор на залізничній станції, — “Ти полагодиш замок так само, як полагодила блискавку на сумці — тобто ніколи. Дозволь професіоналу. Двадцять хвилин — ця проблема зникне з твого життя. Замок, не я. Я — не зникну. Д.Р.”

Я моргнула.

Перечитала подумки ще раз.

“Я — не зникну”.

— У вас є двадцять хвилин, — сказала я майстру і відійшла вбік. Власне, він же не винен ні в чому. 

Він зайшов і працював мовчки, швидко, професійно. Я стояла на кухні, чистила зуби над раковиною — тому що ванна кімната була поруч із вхідними дверима, а проходити повз незнайомого чоловіка в халаті мені не хотілось — і думала про те, що Домінік Рейнхарт знав про мою сумку. Про зламану блискавку, яку я три місяці збиралась полагодити. Він бачив цю сумку один раз — у ресторані, коли я поклала її на стілець. Один раз.

Що він ще помітив за ці два дні? Що ще зберігає у тій базі даних, яку, очевидно, має замість мозку?

Вісімнадцять хвилин. Майстер закінчив. Новий замок — масивний, сталевий, з трьома ключами. Я оглянула його з професійною прискіпливістю. Я нічого не тямила у замках, але робила вигляд, що тямлю — це називається “синдром самозванця навпаки”.

— Скільки я винна? — запитала.

— Оплачено, — відповів майстер і зник, ніби його й не було.

Я стояла перед новим замком і відчувала себе як пацієнт, якому зробили операцію, поки він спав. Нібито — краще. Нібито — безпечніше. Але без згоди. І це — принципово.

Дістала телефон. Набрала:

“Замок — приймаю. Один раз. Тому що ти мав рацію: старий був жахливий. Але це — останній раз, коли ти щось робиш у моєму домі без мого дозволу. Я не жартую”.

Відповідь прийшла через три хвилини:

“Домовились. Другий ключ — у майстра. Він залишив його у поштовій скриньці. Третій — у мене. На екстрений випадок”.

“Третій ключ поверни”.

“Ні”.

“Це — мій дім”.

“І поки ти у ньому — ти маєш бути в безпеці. Ключ залишається у мене. Не обговорюється”.

Я набрала “ТИ НЕМОЖЛИВИЙ” великими літерами, подивилась на екран, стерла, набрала “добре, але тільки на екстрений випадок”, стерла знову, написала “іди до біса” і теж стерла.

Нарешті відправила:

“Ми ще поговоримо про це”.

“З нетерпінням чекаю. Ти дуже красива, коли злишся”.

Я кинула телефон на ліжко. Він відскочив і впав на підлогу. Я не підняла. Нехай полежить і подумає про свою поведінку. Разом із хазяїном повідомлення.