14.3

— Софі. Послухай мене уважно. Я — твій вітчим. Я витягував тебе з переплетів, коли тобі було десять, дванадцять, шістнадцять. Я знаю тебе. Ти — найрозумніша людина, яку я знаю, і водночас — найбільш схильна до саморуйнівних рішень.

— Дякую за характеристику. Вставлю в резюме.

— Я серйозно. Якщо щось пахне небезпекою — біжи. Не аналізуй, не діагностуй, не рятуй. Просто — біжи. Обіцяй мені.

— Обіцяю, — сказала я.

І обидва ми знали, що я брешу.

Додому я повернулася о двадцять другій. Звичайна схема — ключі, двері. коридор, світло.

Я скинула кросівки, повісила куртку і замерла.

На кухонному столі стояла коробка. Нова, біла, без логотипу. Перев'язана тонкою чорною стрічкою.

Серце підскочило до горла. Я не замовляла нічого. Кіра не мала ключів. Філ — теж. Марек — у Празі.

Хто був у моїй квартирі?

Пальці машинально потяглися до телефону — набрати 133, поліцію. Але щось мене зупинило. Може, інтуїція. Може — та сама ідіотська цікавість, яка привела мене у готель, у ресторан, і яка рано чи пізно мене вб'є.

Я підійшла до столу обережно, як до бомби. Потягнула за стрічку.

Під кришкою — портативний кардіомонітор. Маленький, професійний, дорогий. Такий, який я бачила тільки в каталогах і про який мріяла з моменту, коли почала працювати в реанімації. Такий, який коштував як три мої зарплати і який моя лікарня ніколи не могла собі дозволити.

Під монітором — записка. Той самий почерк. Гострий, впевнений, з нахилом вправо.

“Для тих, хто сміється після того, як мало не помер. Щоб у тебе завжди було чим їх рятувати. Д.Р.

P.S. Двері були відчинені. Тобі потрібен новий замок. Я пришлю майстра завтра о дев'ятій. Не дякуй”.

Я стояла над коробкою, тримала записку. І не знала, що робити: плакати, сміятися чи телефонувати в поліцію.

Він був у моїй квартирі. Він знав, де я живу. Він знав, що мої двері не замикаються нормально — бо замок справді барахлив уже місяць, і я все збиралась його полагодити, і все не встигала. Він це помітив. І замість того, щоб скористатися — залишив подарунок. Інструмент, який рятує життя.

Маніпулятор, прошепотів внутрішній голос.

Або людина, яка слухає, відповів інший.

Я поклала записку поруч із першою. Тепер їх було дві. Дві записки від чоловіка, якого я знала два дні.

Мій телефон блимнув.

Повідомлення від Д.Р.:

“Замок — жахливий. Будь-хто міг увійти. Не тільки я. Зачини двері на ланцюжок. Добраніч, Софіє”.

Я набрала відповідь — злу, різку, про те, що він не має права лізти в моє житло, що це протизаконно, що я зателефоную в поліцію.

Стерла.

Набрала іншу — коротку, суху, “дякую, більше не потрібно”.

Стерла.

Набрала третю:

“Кардіомонітор — прийму. Це для пацієнтів, не для мене. Замок — полагоджу сама. Я не безпорадна. І не заходь до мене без дозволу. Ніколи”,

Відправила.

Відповідь прийшла через хвилину:

“Домовились. Щодо замка — сперечатимемось завтра. Зараз — зачини двері на ланцюжок”.

Я зачинила двері на ланцюжок.

Лягла у ліжко. Закрила очі. Поклала руку на груди і полічила пульс.

Вісімдесят шість. Вище норми, але нижче, ніж учора.

Прогрес, або просто втома? Чи, може, я починала звикати? Ця думка налякала мене більше за все.