14.2

Пауза довша, ніж попередні. Я дивилась на екран. Три крапки — він друкує. Зникли, потім знову з'явились. 

Нарешті:

“Ти маєш рацію. Вибач”.

Я моргнула. “Вибач”? Він щойно... вибачився? Домінік Рейнхарт — чоловік, який тримає людей на закритих поверхах і не визнає чужих правил — щойно сказав вибач? Просто так? Без боротьби?

Мій палець завис над клавіатурою. Я повинна була написати: “Добре. Дякую. Більше не пиши”. І повернутися до свого життя — зрозумілого, передбачуваного, безпечного.

Замість цього написала:

“Дівчинка з арахісом, коли прийшла до тями, сказала, що їй снився кіт. Це — найкраща частина моєї роботи. Коли вони усміхаються після того, як мало не померли”.

Навіщо я це написала? Навіщо? Це було непрофесійно, особисто, вразливо — усе те, чим я ніколи не ділилась із незнайомцями. А він — незнайомець. Я знаю його два дні. Два.

Відповідь:

“А яка — найгірша?”

Я закрила очі. Стиснула телефон.

Найгірша частина — це коли вони не прокидаються. Коли монітор видає рівну лінію, і ти стоїш з дефібрилятором у руках і розумієш, що все — пізно. Що ти зробила все правильно, але цього виявилось недостатньо. Що чиїсь окуляри назавжди залишаться в руках тієї жінки в коридорі.

Я не написала цього. Це було б занадто. Навіть для мене.

“Може, розкажу. Колись. Не сьогодні”.

“Я зачекаю”.

Я поклала телефон у кишеню халата, підвелась. Пішла до шафки переодягатись.

У дзеркалі — знову я. Втомлена, бліда, з волоссям, що вибилось із хвоста. Але в очах — щось нове. Іскра, якої ще вчора не було, маленька, ледь помітна. Як перший спалах на кардіомоніторі, коли серце починає битися знову.

Я зачинила шафку, вийшла з лікарні. На вулиці — холод, ліхтарі, мокрий асфальт.

Телефон завібрував. Марек.

“Останнє попередження. Або ти дзвониш мені ЗАРАЗ, або я їду”.

Я натиснула виклик. Один гудок, два.

— Нарешті! — Марек зняв трубку з інтонацією людини, яка вже купила квиток на літак. — Жива?

— Жива.

— Здорова?

— Відносно.

— Що означає відносно?

— Означає, що я працюю у реанімації, харчуюсь кавою та булочками, не сплю нормально з моменту переїзду і мій єдиний соціальний контакт поза роботою — подруга, яка щойно ледь не влаштувала мені кримінальну справу.

Пауза. Я чула, як Марек дихає. Повільно, глибоко, так він робив, коли намагався не кричати.

— Кримінальну справу?

— Жартую. Переважно. Послухай, мені потрібна порада.

— Від мене? — щире здивування в голосі. Зазвичай я не просила порад у Марека. Зазвичай я просто повідомляла його про вже прийняті рішення, а він мовчки скреготів зубами.

— Мені запропонували підробіток, — почала я.

— Який?

— Медичний. На приватних заходах, багато грошей.

— Скільки?

Я назвала суму. Марек замовк. Надовго.

— За вечір?

— За вечір.

— Софі, це або порно, або кримінал. Середнього не буває.

— Марек!

— Що? Я — реаліст. Ніхто не платить таких грошей за те, щоб лікар сидів у кутку з аптечкою.

Він мав рацію. Я це знала. Суми, які запропонував Домінік, не вписувались у жодну легальну систему координат. Такі гроші платять або за мовчання, або за ризик. Часто — за обидва.

— Я ще не погодилась, — сказала я.

— Але ти хочеш.

— Я... думаю.