13. Показання до госпіталізації

Клініка зустріла мене запахом антисептику і звуком, який я любила більше за будь-яку музику: ритмічним писком моніторів. Рівним, стабільним, живим. Звуком, який означав: “Всі ще тут, все добре, ти ще потрібна”.

Я переодяглась у халат, зібрала волосся під шапочку і стала собою. Не Софією-з-ресторану. Не Софією-з-коробкою-туфель. Лікарем-реаніматологом, людиною, яка знає, що робити, коли все летить до біса.

— О, вона жива! — Філ зустрів мене біля ординаторської з двома чашками кави і усмішкою, яка за інших обставин могла б освітити невеликий район. — Я вже хотів оголосити розшук. Або написати некролог. “Софія, талановитий лікар, померла від хронічного небажання відповідати на повідомлення”.

— Я спала, — забрала в нього каву і зробила великий ковток. Ідеальна. Філ знав, як я люблю: міцна, з краплею молока, без цукру. — Чотирнадцять годин.

— Чотирнадцять? — він присвиснув. — Це після тих тридцяти шести?

— Організм вирішив компенсувати.

— Організм — розумніший за тебе. Тобі варто до нього прислухатись частіше.

— Він каже мені їсти о третій ночі і плакати від реклами собачого корму. Я не впевнена в його компетентності.

Філ розсміявся. Його сміх — відкритий, гучний, без задніх думок. Так сміються люди, яким нема чого ховати. Я любила цей сміх. Любила, як безпечне місце, в яке можна повернутись, коли все навколо палає.

Ми сіли в ординаторській, і Філ розділив булочку навпіл. Абрикосову, з маком. Мою улюблену. Він знав. 

— Розкажи мені, що тебе гризе, — сказав він, жуючи свою половину.

— Нічого мене не гризе.

— Софі. Я — анестезіолог. Я вводжу людей у несвідомий стан щодня. Я розпізнаю брехню швидше за поліграф.

— Ти розпізнаєш, коли пацієнт вдає біль, щоб отримати зайву дозу знеболюючого. Це не те саме.

— Це — абсолютно те саме. Ти вдаєш, що в порядку, щоб я не ліз із питаннями. Не спрацює.

Я відкусила шматок булочки. Пожувала, подумала.

— Мені запропонували підробіток, — сказала нарешті. Це була напівправда — такий собі найзручніший вид брехні.

— Який?

— Медичний консультант на приватних заходах. Двічі-тричі на місяць.

— Де?

— В готелі.

— Якому?

— Одному з тих, де тобі навіть воду подають у кришталевому бокалі.

Філ перестав жувати і подивився на мене уважно. По-лікарськи уважно. Він сканував моє обличчя так, як я сканувала пацієнтів — шукаючи симптоми, які людина намагається приховати.

— Хто запропонував?

— Власник.

— Ім'я?

— Філ...

— Ім'я, Софі.

Я вагалась. Але Філ був одним із двох людей у цьому місті, яким я довіряла. Другим була Кіра, і з її порадами я вже потрапила у п'ятизірковий капут. Може, з Філом буде краще.

— Домінік Рейнхарт, — сказала я тихо.

Філ поклав булочку на стіл. Повільно, акуратно, як людина, яка намагається не зробити різкий рух.

— Ти жартуєш.

— Я виглядаю так, ніби жартую?

— Ти виглядаш так, ніби не спала тридцять шість годин, а потім пішла на побачення з дияволом. Що, мабуть, якось пов'язано.

— Це не було побачення!

— Софі, — Філ нахилився вперед. Його зелені очі — зазвичай теплі, сміливі — зараз були серйозними. Я рідко бачила його таким. — Я знаю, хто такий Рейнхарт. Не особисто, але... чутки ходять. Серед лікарів, які працюють на приватних заходах.

— Які чутки?

— Що його гості іноді потребують медичної допомоги, яку не можна надати офіційно. Що там трапляються речі, про які краще не запитувати. Що він — не просто готельєр.

— А хто?

— Ніхто не знає точно. Але люди, з якими він спілкується... це не ті люди, з якими ти хочеш сидіти за одним столом.

Я згадала фотографію з інтернету. Домінік і Кастнер. Бізнес-партнери. Посмішки, рукостискання, наче все цивільно ж.

— Я не збираюсь сідати з ними за стіл. Я збираюсь рятувати їх, якщо вони впадуть під цей стіл.

— А якщо ти побачиш щось, чого не повинна бачити?

Тиша. Я дивилась на Філа. Між нами — розламана булочка і запитання, на яке в мене не було відповіді.

— Я — лікар, — сказала я нарешті. — Лікарі бачать усе. Кров, біль, смерть. Ми не відвертаємось.

— Але й не лізуть в пащу лева добровільно.

— Інколи — лізуть. Якщо в пащі лева застряг пацієнт.

Філ видихнув. Довго, важко. Провів рукою по волоссю — жест, який я знала: він так робив, коли хотів щось сказати, але розумів, що це нічого не змінить.

— Якщо вирішиш піти на цю роботу, — сказав він тихо, — скажи мені. Будь ласка, щоб я знав, де ти і коли тебе чекати назад.