12. Клінічна картина

Ранок почався з того, що я спробувала переконати себе, що вчорашнього не було.

Не було ніякого ресторану, ніякого чоловіка з сірими очима та передпліччями, від яких у нормальних жінок вимикається префронтальна кора. Ніяких туфель у чорній коробці і тим більше рук, які ці туфлі мені вдягали на ногу. Ніякої записки, яка зараз лежала у внутрішній кишені моєї куртки і пахла... ним. Шкірою і чимось хвойним.

Я не нюхала записку. Це було б клінічним божевіллям.

Я її просто... перевіряла на предмет збереження ем… паперу.

Десь на п'ятій хвилині самообману я здалася, випила каву — сьогодні лише другу, вже прогрес — і почала збиратися на роботу.

Моя квартира — це тридцять два квадратні метри під самим дахом старого будинку. Похила стелю, з якою я б'юсь головою щоранку, тому що щоранку забуваю, що стеля — похила. Одне вікно з видом на внутрішній двір, де сусідка-пенсіонерка годує голубів о шостій ранку з точністю, якій позаздрив би швейцарський годинниковий механізм.

Мені тут добре. Тісно, холодно взимку, спекотно влітку, і гаряча вода зникає щоразу, коли сусід зверху приймає ванну, — але це моє. Перше по-справжньому моє місце у житті. Я заробила на нього сама. Кожен квадратний метр — моїми тридцятишестигодинними змінами, моїми руками, моїм упертим небажанням просити допомогу.

Марек пропонував гроші. Я відмовилась. Він образився. Ми не розмовляли два тижні. Потім він зателефонував і сказав: “Ти — найвпертіша людина, яку я знаю, і я тебе ненавиджу”. Це на його мові означало “люблю”.

Я натягнула робочі штани, білу сорочку, зібрала волосся у хвіст і подивилась на себе в дзеркало біля дверей. Нормальна, звичайна лікарка, який йде на зміну. Ніякого сліду жінки, яка вчора сиділа у ресторані навпроти чоловіка, від голосу якого у неї трусились колінні суглоби, а від дотику пульс зашкалював.

Колінні суглоби, до речі, не мають нервових закінчень, які б реагували на чоловічий голос. Це анатомічний факт. Те, що відбувалося зі мною — порушення базових принципів фізіології. Я мала б написати статтю. “Вплив низькочастотних вібрацій чоловічого голосу на опорно-руховий апарат жінок 25–30 років: клінічне спостереження”. Імпакт-фактор був би нульовий, зате чесний.

У метро я дістала телефон. Там три повідомлення.

Кіра: “СОФІ!!! Мене повернули!!! З підвищенням!!! Він це зробив!!! Я тебе обожнюю!!! Все розкажу при зустрічі!!!” Одинадцять знаків оклику. Навіть для Кіри — перебір.

Марек: “Ти не передзвонила. Я починаю хвилюватися. Якщо не відповіси до вечора, я приїду”. З Марека станеться. Він одного разу прилетів із Праги, тому що я не брала трубку вісім годин. Я була на зміні. Він прийшов прямо у реанімацію. В куртці, з рюкзаком і виразом обличчя “я вб'ю кожного, хто тебе образив”. Медсестри не могли відійти тиждень.

Філ: “Булочка на твоєму столі. Якщо з'їси до мого приходу — образа на все життя. Чекай на мене, їстимемо разом”.

Я усміхнулась. Філ завжди приносив мені їжу. З першого дня моєї роботи у клініці — коли я забула обід і до вечора ледь стояла на ногах, а він просто мовчки поклав переді мною контейнер з пастою і пішов. Без слів і  очікування подяки. Просто — нагодував.

Інколи я думала: чому я не можу закохатись у Філа? Він — ідеальний. Красивий, добрий, смішний, лікар. Мій Марек схвалив би. Кіра б верещала від захвату. Все було б просто, зрозуміло, безпечно.

Але серце — цей недолугий м'язовий насос, єдине призначення якого — перекачувати кров — чомусь має свою думку. І ця думка не включала Філа. Не включала нікого. Двадцять шість років — і жодного серйозного роману. І ніяких “метеликів в животі” та пульсу вище вісімдесяти через чоловіка.

До вчора.

Сто чотири, нагадала я собі. Сто чотири удари — коли він тримав мою ногу. Дев'яносто вісім — коли читала записку. Дев'яносто два — коли він назвав мене по імені.

Це не метелики, це якась клінічна картина. І вона мені не подобається.