11.3

Його сірі очі — потемнілі до кольору мокрого асфальту — тримали мій погляд, як тримають за зап'ястя: міцно, впевнено, не відпускаючи.

І поки він повільно всував мою ступню в другу туфлю — поки його пальці знову ковзали по шкірі, знову знаходили ту саму артерію, знову рахували мій скажений пульс — я дивилась йому в очі і бачила там те, що він не говорив словами.

Голод.

Не фізичний — хоча і фізичний теж, це я бачила по розширених зіницях, по пульсації вени на скроні, по тому, як стиснулись жовна на щелепі. Але — більше. Глибше. Голод людини, яка довго була самотньою і нарешті знайшла те, від чого не могла відмовитись.

Туфля сіла на ногу. Він повільно опустив мою ступню на підлогу. Його пальці ковзнули по підйому — востаннє, прощально.

Але він не встав. Лишився на коліні, переді мною. Дивився знизу вгору.

— Підходять? — запитав він. І в цьому питанні було стільки підтексту, що хотілось перевірити, чи не горить повітря між нами.

— Ідеально, — прошепотіла я. І це слово стосувалось не тільки туфель.

Він це зрозумів. Я побачила — по тому, як здригнулись його ніздрі. По тому, як він на секунду прикрив очі — і знову відкрив, і в них було ще темніше. По тому, як його пальці — ті самі, що щойно торкались моєї шкіри — стиснулись на коробці так, ніби він утримував себе. Фізично. Від того, щоб не потягнутись вище. Не ковзнути пальцями від коліна — по стегну — до того місця, яке зараз пульсувало і горіло і благало про дотик, якого я ніколи в житті не хотіла так сильно.

Він встав. Різко, одним рухом. Як людина, яка щойно відійшла від краю прірви.

Я видихнула. Вперше за... скільки? Хвилину? Дві? Три? Я не рахувала. Я рахувала тільки пульс — і він був сто дванадцять.

Сто дванадцять. Від того, що чоловік надяг мені туфлі.

Що буде, коли він торкнеться мене по-справжньому?

“Ти помреш, — підказав внутрішній голос. — Зупинка серця. Асистолія. Тобі знадобиться дефібрилятор. І новий комплект нижньої білизни”.

— Дякую, — видавила я. Голос нагадував звук, який видає несправний тостер. — За туфлі.

— За туфлі, — повторив він. І в його голосі — хриплому, низькому, зламаному — я почула те саме, що відчувала сама. Що це було не про туфлі. Що це було про його пальці на моїй шкірі. Про артерію, на якій він відчував мій пульс і те коло під коліном, від якого я мало не втратила свідомість.

— Мені потрібно йти, — сказала я. І встала в нових туфлях які сиділи ідеально. Які зберігали тепло його рук.

— Я знаю, — відповів він.

Я пішла, хоч ноги тремтіли. У туфлях, які він надів мені своїми руками. З пульсом сто дванадцять і відчуттям, ніби мене щойно оперували — без наркозу, без анестезії, без попередження. Розрізали — і залишили відкритою.

Біля дверей я обернулась. Він стояв біля столу. Дивився на мене. Його права рука — та, що торкалась моєї щиколотки — повільно стиснулась у кулак і розтиснулась. Ніби він все ще відчував мою шкіру на своїх пальцях.

— Софіє, — сказав він.

— Що?

— Сто дванадцять — це забагато. Навіть для мене.

— Іди до біса, — прошепотіла я.

— Вже там, — відповів він. — З того моменту, як ти увійшла в мій готель.

Я вийшла. На вулиці — дощ. Холодний, листопадовий, рятівний. Я підставила обличчя під краплі і стояла так, поки серце не сповільнилось до дев'яноста. Потім — до вісімдесяти п'яти. Потім — до вісімдесяти.

Норма.

Але мої ноги — у його туфлях, нагрітих його руками — все ще горіли.

І мені подобалось. Господи, як мені подобалось.