11.2

І за його очима — сірими, потемнілими, з розширеними зіницями — я бачила: йому подобалось, що мій пульс зараз — за сотню. Він насолоджувався кожним ударом.

— Сто чотири, — прошепотів він. І усміхнувся. Тією напівусмішкою, від якої мені хотілось одночасно вдарити його і притягнути ближче.

— Ти не маєш права рахувати мій пульс, — прохрипіла я. — Ти не лікар.

— А ти зараз — не лікар. Ти — жінка, в якої палає обличчя, тремтять коліна і яка тримає край столу так, ніби він — рятувальне коло.

Я хотіла заперечити. Хотіла сказати щось різке, дотепне, таке, що поставило б його на місце. Але його пальці — проклятущі, гарячі, точні пальці — ковзнули нижче, обхопили мою п'яту, і він повільно — нестерпно повільно — почав всувати мою ступню в туфлю.

Шкіра туфлі — прохолодна, гладка — торкнулась моєї шкіри, розігрітої, чутливої. Контраст був таким гострим, що я ледь не застогнала. Ледь. Стиснула зуби так, що заболіли щелепи.

Він рухався повільно, дюйм за дюймом. Його пальці ковзали по боках моєї ступні, направляючи, підтримуючи, торкаючись — і кожен дотик був як маленький розряд. Як дефібрилятор, що не запускав серце, а зупиняв. На мить, а потім — розганяв до шаленої швидкості.

Туфелька сіла ідеально. Як влита. Як хірургічна рукавичка, як правильний діагноз — точно, бездоганно, ніби була створена для цієї ноги.

Він не забрав руку.

Його пальці лишились на моїй щиколотці. Обхопили її — не стискаючи, не тримаючи, просто — лежали, як стетоскоп на грудях пацієнта: слухали.

А потім — великий палець знову ковзнув вгору. Від щиколотки — по литці. Повільно, ніби малюючи лінію на моїй шкірі. Крізь тканину штанів — але я відчувала його так, ніби тканини не було. Ніби між його пальцями і моєю шкірою не лишилось нічого.

Він зупинився під коліном. Там, де підколінна ямка — м'яка, чутлива, переповнена нервовими закінченнями. Анатомічно — одна з найбільш іннервованих зон нижньої кінцівки. Клінічно — місце, де перевіряють рефлекси. Практично — місце, від дотику до якого у мене потемніло в очах.

Його великий палець зробив крихітне коло. Одне. На внутрішній стороні мого коліна і крізь тканину. І цього одного кола вистачило, щоб мої стегна стиснулись самі — рефлекторно, неконтрольовано, як спазм — а внизу живота вибухнуло щось таке гаряче і таке непристойне, що я відчула, як кров приливає до обличчя.

До обличчя — і не тільки.

— Друга, — його голос. Низький, хриплий, з тією вібрацією, яку я відчувала не вухами — животом. Утробою. Тим місцем, яке зараз пульсувало так само, як мій скажений пульс.

— Що? — я не впізнала власний голос. Він був чужим, хриплим, зламаним. Голосом жінки, яка щойно втратила контроль над своїм тілом — а цього зі мною не траплялось ще ніколи.

— Друга, — сказав він. І його губи — ті проклятущі, вирізьблені, ідеально окреслені губи — ледь помітно вигнулись.

Він знав, що зі мною робив. Знав — і робив це навмисно. Кожен дотик — прорахований, кожен його рух — як хореографія. Він грав на моєму тілі як на інструменті — і грав бездоганно.

А я — я, Софія, лікар-реаніматолог, яка контролювала все і завжди — сиділа на стільці у ресторані і не могла поворухнутись. Тому що, якщо б я поворухнулась — він би відчув, як я тремчу. А якщо б він відчув — він би зрозумів. А якщо б зрозумів...

Він уже зрозумів.

Його рука — ліва, яка досі лежала на моєму коліні — повільно ковзнула вниз. По литці, по щиколотці, обхопила другу ступню. Підняла.

І все почалось спочатку.Тільки цього разу — він дивився мені у вічі. Не на ногу, на мене. Прямо в мене.