11.1 Якщо я візьму туфлі, це нічого не означає

За столиком на мить запала тиша. 

— Якщо я візьму туфлі, це нічого не означає, — сказала я суворо.

— Звичайно.

— Я не зобов'язана повертатись.

— Ні.

— І це — не побачення.

— Навіть близько.

— Добре.

Я нахилилась, щоб дістати коробку з-під столу, але він був швидший. Встав — одним рухом, плавним, як хижак, що піднімається з лігва — і перехопив коробку раніше, ніж мої пальці її торкнулись.

— Я сама, — сказала я.

— Я знаю, — відповів він. І не віддав.

Замість цього — зробив щось, від чого мій мозок зупинив усі процеси, крім одного: паніки.

Він опустився на одне коліно переді мною.

Домінік Рейнхарт — чоловік, перед яким інші стояли навшпиньках — опустився на коліно на підлозі ресторану, з коробкою в руках, і подивився на мене знизу вгору.

І цей погляд — знизу, з-під темних вій, сірий, важкий, як розплавлений свинець — зробив щось з моїм тілом, що не описувалось у жодному підручнику з фізіології.

— Що ти робиш? — мій голос був вищим, ніж мені хотілось. Набагато вищим.

— Інвестую, — відповів він. І відкрив коробку.

Туфлі лежали в тонкому папері, чорні, шкіряні, з тим ідеальним низьким каблуком, який я обрала б сама, якби могла собі дозволити. Він дістав одну туфельку. Тримав її в руці — великій, із мозолями на подушечках пальців — так обережно, ніби тримав скляну скульптуру.

— Я можу сама взути, — сказала я. Або подумала, що сказала. Або прошепотіла, або пробурмотіла. Мій голосовий апарат працював з перебоями, як кардіомонітор під час аритмії.

— Можеш, — погодився він. — Але не станеш.

І — перш ніж я встигла заперечити, сперечатись, вдарити його цією ж туфлею по голові — його рука торкнулась моєї щиколотки.

Пальці. На моїй щиколотці. Гарячі. Тверді. З тим тиском, який не був ні грубим, ні м'яким — точно вивіреним. Як у хірурга, який знає анатомію настільки добре, що може торкнутись сліпучого нерва, не дивлячись.

Він торкнувся — і по моїй нозі, від щиколотки вгору, пройшла хвиля. Не холоду, не тепла — електрики. Чистої, оголеної, як провід під напругою. Вона пройшла через литку, через коліно, через стегно — і вибухнула десь внизу живота яскравою, гарячою, непристойною спалахом.

Я стиснула край столу. Кісточки пальців побіліли.

— Дихай, — сказав він тихо. І я зрозуміла, що не дихала. Просто — забула. Як забувають вимкнути плиту. Як забувають своє ім'я після наркозу.

Його пальці обхопили мою ступню повністю, одною рукою. Великий палець — на підйомі, решта — знизу, на підошві. Він підняв мою ногу — легко, ніби вона нічого не важила — і я відчула, як його великий палець повільно провів по підйому. Від пальців — до щиколотки. Один рух, повільний, навмисний.

У мене перехопило подих.

Це не було медичною маніпуляцією. Це не було допомогою з взуттям. Це було — вивчення. Він вивчав мою ступню так, як я вивчала пацієнтів: уважно, методично, запам'ятовуючи кожну деталь. Де кістка виступає. Де шкіра найтонша. Де — найчутливіша.

І він знайшов.

Його великий палець затримався на внутрішній стороні щиколотки — там, де пульсувала моя великогомілкова артерія. Я знала це місце напам'ять. Пальпувала його тисячі разів — у пацієнтів, під час обстежень, під час реанімації. Це була рутина, анатомія, медицина.

Але коли його палець ліг на цю точку — і я відчула, як він натиснув, ледь-ледь, рівно настільки, щоб відчути мій пульс — це перестало бути медициною. Це стало чимось іншим, від чого моя кров загусла, а повітря у легенях стало гарячим і густим, як розплавлена карамель.

Він рахував мій пульс моїм же методом...