10. Мені потрібен лікар

Я стиснула губи. Він усміхався. Ледь-ледь, одними очима — але усміхався. І ця посмішка щось робила з моїми ребрами. Ніби стискала їх зсередини.

— Скільки?

— Що — скільки?

— Скільки ти платиш?

Він назвав суму. Я ледь не впала зі стільця.

— За вечір?

— За вечір.

— Це... Це більше, ніж моя місячна зарплата.

— Я знаю.

— Ти знаєш мою зарплату?!

— Я знаю середню зарплату реаніматолога в державній лікарні. Це — публічна інформація.

Я видихнула. Окей, публічна інформація, не сталкерство. Поки що.

— За такі гроші мають бути умови, — сказала я. — Дрібний шрифт. Те, що ти не говориш.

— А якщо я побачу щось, чого не повинна бачити?

— Тоді ти розкажеш мені. Не поліції — мені.

Я згадала жінку з бару. Ту, темноволосу, з порожніми очима. Яка зникла. Яка, можливо, ніколи не існувала — а можливо, існувала занадто реально і чомусь все не виходила з моєї голови.

— На твоїх заходах бувають жінки, які... не хочуть там бути?

Його обличчя змінилось. На мить — на одну мить — щось промайнуло в його очах. Не здивування, а щось інше. Біль? Провина? Я не встигла зчитати.

— На моїх заходах, — сказав він повільно, ніби обирав кожне слово як інструмент, — бувають різні люди. І не всі — з власної волі. Саме тому мені потрібен лікар.

Ця відповідь — не заспокоїла. Вона створила більше запитань, ніж їх було.

— Це те саме, що просити лікаря закривати очі на хворобу.

— Ні. Це те саме, що просити лікаря довіряти мені.

Довіряти. Йому, чоловіку, якого я знала двадцять чотири години. Чоловіку, від погляду якого у мене тахікардія. Чоловіку, який тримає людей на закритих поверхах і ховає жертв замаху від поліції.

— Ні, — сказала я.

— Ні?

— Ні. Я не довіряю тобі. Я тебе не знаю. Довіра — це не те, що дарують, як туфлі. Це те, що будують цеглинка за цеглинкою. І ти поки що не поклав жодної.

Він дивився на мене мовчки. Довго. Так довго, що я встигла полічити сімнадцять ударів свого серця, прискореного, звісно, під дев'яносто два.

А потім — кивнув, коротко. Серйозно.

— Справедливо.

— Що?

— Ти маєш рацію, я не маю права просити довіру. Але я можу запропонувати угоду: Кіра повернулась на роботу. З підвищенням. Це — перша цеглинка. Інші — будуть.

— Це не цеглинка. Це — хабар.

— Це — дія. Я не вмію говорити красиво, я вмію робити.

Я відчула, як щось тріснуло. Не зламалось — тріснуло. Як лід на річці навесні, пішла маленька, ледь помітна тріщина в тій стіні, яку я будувала все життя. Стіні, за якою ховала все, що можна було зламати.

Цей чоловік був небезпечний. Не тому, що він був сильний, багатий, владний. А тому, що він бачив тріщини.

— Я подумаю, — сказала я і встала з-за столу. — Не відповім зараз. Мені потрібен час.

— Скільки?

— Скільки потрібно.

— У мене захід через тиждень.

— Тоді тобі краще мати запасний план.

Я підняла сумку. Зробила крок.

— Софіє.

Я зупинилась. Він уперше назвав мене справжнім ім'ям. Не “Клара” з бейджика. Софія. І те, як він це вимовив — повільно, ніби пробував на смак кожну літеру — змусило моє серце зробити те, чого серце робити не повинно.

Воно завмерло. На секунду. А потім вдарило так сильно, що я відчула цей удар у скронях, у зап'ястях, у кінчиках пальців.

— Що? — прохрипіла я, не обертаючись.

— Туфлі, — сказав він. — Ти їх забула.

Я обернулась. Подивилась на коробку під столом, подивилась на нього.

— Я ж сказала — не приймаю подарунків.

— А я не кажу, що це подарунок. Це — інвестиція.

— Інвестиція?

— У те, щоб ти повернулась.

Я стояла. Він сидів. Між нами — столик, свічка, коробка з туфлями і щось інше. Щось, що я не могла назвати, не могла діагностувати, не могла вписати в жодну класифікацію.