9. Де мої туфлі?

Ресторан був маленький — на дванадцять столиків, не більше. Приглушене світло, дерев'яні балки на стелі, білі скатертини, свічки. Пахло чимось... м'ясним, пряним, домашнім. Мій шлунок, який я за весь день погодувала тільки половиною банана та двома ковтками холодної кави, зрадів так голосно, що я побоялася, як би це не почули.

Він сидів за столиком у дальньому кутку. Один. Перед ним — два прибори. Він не їв і не пив, не дивився у телефон. Просто сидів — і чекав. Ніби у нього не було нічого іншого в житті, окрім цього очікування.

На ньому була темна сорочка, рукави закатані до ліктів — і я знову побачила передпліччя. Господи, ці передпліччя! Мускулисті, з прожилками вен, з тонкими темними волосками. Чому в усіх лиходіїв такі передпліччя? Це якийсь еволюційний баг? Увага: ця людина небезпечна, але подивись на його руки?

Він підвів очі, побачив мене. І — нічого. Жодної зміни виразу обличчя. Жодного подиву, ніби він точно знав, що я прийду, наче інших варіантів не існувало.

Це мене розлютило більше за все. Тому що він мав рацію. Інших варіантів не існувало. Я ж тут. 

Я підійшла до столика і сіла не чекаючи запрошення, не чекаючи, поки він встане, відсуне стілець, розіграє джентльменський спектакль. Просто — сіла.

— Ти запізнилася, — сказав він. Ні привітання, ні добрий вечір, ні радий тебе бачити. Прямо до суті. Як скальпель — без анестезії.

— Я проспала, — відповіла так само прямо.

— Чотирнадцять годин, — він не запитував. Він знав. І з кожним таким знанням мені ставало все менш затишно і все більш... Я не знала що. Збуджено? Ні. Лякаюче? Теж ні. Інтригуюче — ось. Слово, якого я боялась. Тому що заінтригованість — це перший крок до залежності. А я знала, як виглядає залежність. Я лікувала від неї в реанімації.

— Звідки ти знаєш, скільки я спала?

— Ти написала Кірі о п'ятій ранку. Більше нікому не писала і не дзвонила до сімнадцятої. Якщо ти лягла о п'ятій тридцять і прокинулась о сімнадцятій двадцять — це чотирнадцять годин. Мінус хвилин тридцять на заснути. Плюс-мінус.

— Ти стежиш за моїм телефоном?

— Я стежу за Кіриним. Вона — мій співробітник.

— Колишній. Ти її звільнив.

— Поновив. Сьогодні вранці. З підвищенням, — він нахилив голову набік. — Вважай це жестом доброї волі.

Я заморгала. Кіра нічого мені не сказала. Хоча... вона дзвонила тричі. А я спала.

— Чому?

— Тому що ти за неї попросила.

— Я не просила.

— Ти сказала, що не допустиш її звільнення. Я думаю, це прохання у твоєму виконанні.

Я відкинулась на спинку стільця. Цей чоловік перекручував мої слова з витонченістю, яку я бачила тільки у досвідчених адвокатів. Або у маніпуляторів. Хоча лінія між ними — тонша за хірургічну нитку.

— Де мої туфлі? — запитала я. Діловито, сухо. Повертаємося до мети візиту, ну а що робити?

Домінік посміхнувся. По-справжньому, коротко, але — по-справжньому. І знову його обличчя змінилось, як ландшафт після землетрусу — усі жорсткі лінії зсунулись, і під ними виявилось щось людське.

— Під столом, — сказав він. — Коробка зліва.

Я нахилилась. Під столом дійсно стояла коробка. Чорна, з логотипом бренду, назву якого я бачила у вітринах на Грабені — у тих магазинах, повз які я проходила швидким кроком, щоб навіть випадково не подивитись на цінники.

Я відкрила коробку.

Туфлі, але не Кірині. Не ті, в яких я була вчора. Нові, чорні, шкіряні, на низькому каблуці — елегантні, але зручні. Ті, які я обрала б сама, якби могла собі дозволити щось подібне. Ніби хтось заліз мені в голову і дістав звідти ідеальний образ.

— Це не мої туфлі, — сказала я. Голос трохи тремтів. Від злості? Від чогось іншого?

— Твої були Кірині. Ці — твої.

— Я не приймаю подарунків від незнайомців.

— Ми знайомі.

— Це не привід дарувати мені взуття.

— А який привід потрібен?

Я закрила коробку. Штовхнула назад під стіл. Подивилась йому в очі — і тримала цей погляд, навіть коли всередині все почало тремтіти.

— Мені не потрібні твої подарунки. Мені не потрібні твої жести доброї волі, мені потрібні відповіді.

Він відкинувся на спинку стільця, склав руки на грудях. Це був жест закритості — я знала його з підручника з психології. Але на ньому це виглядало не як захист, а скоріше як виклик.

— Запитуй.

— Хто той чоловік, якого я врятувала?

— Мій бізнес-партнер, Віктор Ланге. Ти врятувала йому життя.

— Передозування?

— Так.

— Навмисне?

Пауза. Коротка, але достатня, щоб я зрозуміла: він обирає слова.

— Хтось хотів, щоб це виглядало як нещасний випадок, — сказав він нарешті. — Йому підсипали, він не приймав нічого сам.