8. Побічний ефект — втрата розуму

Я проспала чотирнадцять годин без перерви, без сновидінь, без будильника — тому що я забула його поставити. Мій організм просто вирішив: “Все, досить, ми закриваємось” — і вирубив мене, як запобіжники в старому будинку.

Коли я нарешті розплющила очі, за вікном було темно. В листопаді темніє рано, але настільки?

Я перевела погляд на годинник.

Вісімнадцята двадцять.

Вісімнад... О ні. Ні-ні-ні.

Я підхопилась із ліжка так різко, що в очах потемніло. Схопила телефон. Три пропущені від Кіри. Одне повідомлення від Філа: “Жива? Якщо так — скинь виклик. Якщо ні — напиши заповіт, я хочу твій стетоскоп”. І одне повідомлення від Марека: “Зателефонуй мені. Я серйозно”.

І ще одне. Те саме. З того самого номера. Д.Р.

“19:00. Не запізнюйся”.

Я подивилась на годинник. Вісімнадцята двадцять три. До ресторану, адресу якого він скинув вчора — хвилин двадцять на таксі. Якщо я зараз кину все, вдягнусь за п'ять хвилин, не буду фарбуватись, не буду думати, не буду аналізувати...

Стоп.

Я сіла на край ліжка і поклала телефон.

Що я роблю? Що я, в біса, роблю?

Збираюся бігти на побачення — ні, навіть не побачення, на зустріч — з чоловіком, який вчора тримав мене зачиненою на поверсі? Чоловіком, про якого я не знаю нічого, крім імені, кількості готелів і того, що від його голосу мій пульс поводиться як у пацієнта з мерехтливою аритмією?

Ти йдеш забрати туфлі, — підказав внутрішній голос. — Це все. Забрала — і пішла. Чисто, акуратно, без ускладнень.

Ти — ідіотка, — відповів інший внутрішній голос, тверезіший. — Туфлі — взагалі Кірині. Вони тобі навіть не потрібні. Ти жила без них сто років і проживеш ще стільки ж.

Але він їх підібрав. Запам'ятав розмір. Це ж... мило?

Це — тривожно. Це поведінка сталкера, а не джентльмена.

Але...

Я лягла на спину і закрила очі. Полежала, подихала, як вчать на тих дурних курсах з усвідомленості, на які мене Філ таскав минулого місяця. “Вдих на чотири, затримка на сім, видих на вісім”. Я завжди робила вдих на два, забувала затримку і видихала, як паровоз. Усвідомленість — не мій формат.

Мій формат — аналітика, факти і логіка.

Факт перший: Домінік Рейнхарт — власник мережі готелів. Публічна фігура, перевіряється. Один пошук у Google — і я знатиму більше.

Факт другий: він знав, що я лікар. Знав про тридцять шість годин і навіть про розмір взуття. Це або дуже хороша служба безпеки, або дуже хворий рівень спостережливості. Або обидва.

Факт третій: він не зробив нічого загрозливого. Тримав за руку — так, без дозволу. Не випустив із поверху — так, але це “протокол безпеки”, і формально Кіра підписала згоду. Він не торкався мене за межами соціально допустимого, не погрожував, не лякав. Він... розмовляв, дивився, усміхався.

Факт четвертий: від його погляду у мене пульс сто чотири.

Це — не факт. Це — симптом. І симптоми не мають впливати на рішення лікаря.

Я різко сіла, відкрила Google. Набрала: “Dominik Reinhart Wien”. Ось хто допоможе мені вирішити дилему йти чи не йти!

Інтернет видав сторінки результатів. Фотографії з благодійних вечорів — він завжди в чорному, завжди трохи осторонь від натовпу, з виразом обличчя, який говорить: “Я тут, тому що мушу, а не тому, що хочу”. Статті в бізнес-виданнях: “Рейнхарт Груп розширює присутність у Східній Європі”. “Домінік Рейнхарт — найзагадковіший готельєр”. “Хто стоїть за закритими дверима "Імперіалу"?”

Жодних скандалів чи кримінальних справ. Жодних колишніх дружин чи подруг, які б давали інтерв'ю. Бездоганна репутація — настільки, що це само по собі підозріло. Люди з такими грошима завжди мають сліди. Якщо слідів немає — хтось дуже ретельно їх витирає.

На одній фотографії я зупинилась. Благодійний аукціон, три роки тому. Домінік стоїть поруч із чоловіком — високим, з квадратним обличчям і посмішкою, від якої мені стало неприємно навіть через екран. Підпис: “Домінік Рейнхарт та Ерік Кастнер, бізнес-партнери, на щорічному аукціоні фонду "Нове Світло"”.

Кастнер. Запам'ятала.

Я закрила телефон. Вісімнадцята сорок одна. Піднялась, пішла у ванну кімнату, включила душ.

Під гарячими струменями води я нарешті дозволила собі зізнатись у тому, що знала ще вчора: я піду. Я піду на цю зустріч. Не тому, що він мене зацікавив — окей, і тому теж. Але головне — тому що мені потрібно зрозуміти, чого він хоче. Люди, які підбирають чужі туфлі і запам'ятовують розмір, завжди чогось хочуть. І я мала дізнатися — чого хоче Рейнхарт.

Я вийшла з душу, витерлась, і подивилась на себе в дзеркало.

Каштанове волосся до плечей — мокре, темніше за звичайне. Сірі очі — Марек каже “як хмари перед грозою”, я кажу “як бетон у підвалі лікарні”. Веснянки через ніс — їх стає більше влітку і менше взимку, але вони ніколи не зникають повністю. Ніби хтось бризнув на мене фарбою. Мама... моя біологічна мама... мала такі ж. Це єдине, що я від неї успадкувала. Це — і звичку тікати.

Ні. Зараз не про це.