7. Втеча

Кіру я знайшла за десять хвилин до четвертої. Вона стояла біля службового виходу — бліда, з великими очима, схожа на кролика, який щойно побачив лисицю.

— Софі, я…

— Тихо! — я схопила її за руку, — потім поговоримо. Зараз виведи мене звідси.

Ми проскочили через службовий вихід. Коридор, сходи, ще коридор. Кіра знала цей готель як свої п'ять пальців — усі закутки, службові проходи, пожежні виходи. Ми неслися як дві шпигунки у фільмі, який ніхто б не купив через неправдоподібність сценарію.

Я скинула підбори і побігла босоніж. Холодна кахельна підлога обпалювала ступні, але мені було байдуже. Свобода, вихід і повітря — все, що мені зараз було треба.

Нічний листопадовий дощ — холодний, дрібний, настирливий — зустрів нас з розпростертими обіймами. Він обсипав мене з голови до ніг, і я відчула, як напруга останніх годин стікає з мене разом із водою. Я стояла босоніж на мокрому асфальті, у чужій сукні, о четвертій ночі мені хотілося сміятись.

Кіра викликала таксі. Ми залізли всередину, мокрі, тремтячі, і я нарешті дозволила собі видихнути.

— Ти мені все розкажеш, — сказала Кіра. — Що він тобі говорив. Як дивився, все.

— Завтра.

— Сьогодні.

— Кіро. Я тридцять дев'ять годин не спала. Мене тримав за руку чоловік, який, імовірно, володіє половиною міста. Я босоніж у листопаді. Дай мені врешті поспати.

Кіра замовкла. На цілих тридцять секунд. Рекорд.

— Він гарний?

— Спокійної ночі, Кіро.

— Софі...

— СПОКІЙНОЇ НОЧІ.

Я відвернулась до вікна. Місто пропливало повз — мокрі вулиці, жовті ліхтарі, темні фасади будинків, які зберігали чужі секрети вже кілька століть. Моє відображення у склі виглядало як привид — розмите, бліде, з великими очима, в яких плескалось щось таке, чого я не хотіла називати.

Телефон завібрував.

Я дістала його з сумки мокрими, замерзлими пальцями. На екрані — повідомлення з незнайомого номера.

“Туфлі 38-го розміру. Чорні. Забери завтра. Адреса нижче. Д.Р.”

Нижче — адреса. Не готелю, ресторану. О дев'ятнадцятій.

Я перечитала тричі.

Туфлі. Він знав мій розмір взуття. Я була в них максимум три години, з яких дві — сиділа. Я скинула їх, коли тікала. Забула. Просто Попелюшка, хай йому чорт! Я навіть не подумала про них, а він — підібрав. Запам'ятав розмір. 

Тридцять восьмий. Як він...

Холод пробіг по спині. Не від дощу. Від розуміння, що ця людина помічає все — кожну деталь, кожен жест. Кожен розмір взуття, залишений на підлозі в коридорі. Я думала, що я спостережлива — я ж лікар, це мій хліб. Але він... він був на іншому рівні, не лікарському. Хижацькому.

Я мала видалити це повідомлення, заблокувати номер і забути про цю божевільну ніч як про лихоманковий сон, спричинений шістьма чашками кави та кисневим голодуванням мозку.

Я мала, але не видалила і не заблокувала. Натомість поклала телефон у сумку, притиснула її до грудей і закрила очі.

Мій пульс був дев'яносто шість.

І я навіть не намагалась списати це на каву.