6. Шпигунка

Наступну годину я провела як шпигунка в поганому серіалі.

Знайшла темний куток біля великого вікна, звідки було видно весь зал, але мене — ні. Спостерігала, аналізувала і це заспокоювало: коли мій мозок працював у режимі спостереження, для паніки не лишалось ресурсів.

Люди тут поводились за правилами, яких я не знала. Це було очевидно. Жести мали значення — не звичайні, соціальні, а кодовані. Щось на кшталт мови тіла, зведеної в систему.

Я бачила, як жінка в червоній масці легко торкнулась волосся правою рукою — і чоловік, який ішов до неї, зупинився. Розвернувся і пішов геть без слів, і без образи, ну, принаймні видимої.

Бачила, як інша жінка нахилила голову вправо — і чоловік, який намагався покласти руку їй на талію, прибрав руку. Теж мовчки.

Ще одна гостя заправила пасмо за вухо — і чоловік навпроти неї усміхнувся, підставив лікоть, і вони пішли разом кудись углиб коридору.

Жести, система, правила, а я не знала цих правил, але була спостережливою — тому почала їх запам'ятовувати, як симптоми. Як діагностичні критерії.

Дотик до волосся лівою рукою — “не підходь”. Нахил голови вправо — “не торкайся”. Пасмо за вухо — “я згодна»... на щось. На що саме — я поки не зрозуміла.

“Ти вивчаєш все, — прошепотів мій внутрішній голос. — Як бактерії під мікроскопом. Це і є твоя суперсила. І твоє прокляття. Ти не вмієш просто бути — ти завжди аналізуєш”.

На ще одну жінку я чомусь звернула увагу окремо. Молода, може двадцять два, темне волосся, східноєвропейські риси — чехословацькі або польські, я навчилась розрізняти ще в Празі. Вона стояла біля бару, але не пила, ні з ким не розмовляла, і не рухалась. Просто стояла, з поглядом людини, яка присутня фізично, але думками в іншому місці. Я бачила такий погляд у пацієнтів після тяжких травм. Дисоціація, або захисний механізм мозку, коли реальність стає нестерпною.

Я моргнула — і жінки не стало. Вона ніби розчинилась. “Здалось?”, — подумала тоді я. Так, мабуть здалось від втоми. Від тридцяти шести годин і шести чашок кави. 

Але її очі лишились у моїй пам'яті. Як рентгенівський знімок, який ти бачив занадто коротко, щоб прочитати, але достатньо довго, щоб зрозуміти: щось — не так.

Я зробила ковток шампанського, яке десь роздобула, і продовжила спостерігати.

А потім відчула на собі погляд, важкий, фізичний, як рука, що лягла на плече. Я знала, чий це погляд, ще до того, як обернулася. Знала, як знаєш діагноз до того, як прийдуть результати аналізів — інтуїтивно, нутром, тією частиною мозку, яка працює швидше за логіку.

Я обернулась.

Він стояв на протилежному боці залу. Тримав келих з чимось темним — віскі, напевно. Дивився прямо на мене. Не ховаючись, не вдаючи байдужість. Просто — дивився. Як дослідник, який знайшов новий вид і не може відвести очей.

Я зустріла його погляд, витримала три секунди. П'ять, сім.

На десятій — відвернулась. Тому що мій пульс знову підскочив, і це починало мене серйозно дратувати. Я — лікар. Я — професіонал. Я не маю права на тахікардію через незнайомця з сірими очима. У мене навіть в анамнезі нічого подібного не було. Ні хлопця, ні роману, ні навіть порядного побачення — тому що я все дорослe життя працювала, вчилася і доводила собі та всьому світу, що чогось варта. На чоловіків часу не було. На почуття — тим більше.

І ось тепер, після тридцяти вже восьми чи дев’яти годин без сну, у чужій сукні та чужих підборах, у золотій клітці п'ятизіркового готелю — мій організм вирішив, що саме зараз ідеальний момент для гормонального бунту.

“Окситоцин, — подумала я з ненавистю. — Дофамін. Серотонін. Хімічний коктейль у мозку. Нічого особистого. Чиста біохімія. Я відмовляюся сприймати це як щось інше”.

Машинально поправила волосся. Лівою рукою. Той жест, який означав “не підходь”.

І з викликом подивилась у його бік — перевірити, чи спрацювало.

Він не стояв на протилежному боці залу. Тепер він стояв прямо переді мною.

— Ти щойно зробила те, що я думаю? — його голос був тихий, насмішкуватий. Занадто близько. Я відчувала тепло його тіла, запах — шкіра, дим, холодне повітря.

— Не знаю, про що ви, — пробурмотіла я.

— Ти вивчила жести, — це була не питання. Він дивився на мене з виразом, який я не могла розшифрувати. Щось нове. Не зацікавленість — глибше.

— Я спостережлива.

— Ні. Ти виняткова, — він нахилився ближче. Його дихання торкнулося моєї скроні. — Але цей жест на мене не діє.

— Чому?

— Тому що я тут — не гість. Я не граю за правилами клубу.

— А за чиїми правилами ви граєте?

— За своїми, — його пальці торкнулись моєї руки. Ледь-ледь. Ніби випадково. Але я знала, що з таким чоловіком нічого не буває випадково. Кожен дотик, кожен погляд, кожне слово — прораховане. Як хірургічна операція. — І зараз мої правила кажуть, що ти залишаєшся.

Я опустила погляд на його руку. Потім підняла — і подивилась прямо в ці неможливі сірі очі.

— А мої правила кажуть, що я йду, — прошепотіла я. Язик пройшовся по пересохлих губах — машинально, нервово. І я побачила, як його погляд впав на мої губи. На одну секунду. Одну. Але цієї секунди вистачило, щоб температура між нами підскочила на кілька градусів.