5. Хто такий Рейнхарт

Я знайшла Кіру через п'ятнадцять хвилин судомних, сповнених люті пошуків. На моє величезне щастя мого супутника кудись терміново покликали, і щойно я змогла опинитись на волі від чарів його влади, аромату та погляду, то дременула геть, до Кіри, яку мріяла розшматувати за цю підставу. 

Маленький службовий коридор за баром, який вів до вантажного ліфта, Кіра стояла там, притулившись спиною до стіни, і виглядала так, ніби побачила привида. Або свою податкову декларацію.

— Софі! — вона кинулась до мене і вчепилась у мої плечі. — О Боже, ти в порядку? Тебе ніхто не чіпав? Я тебе загубила з виду і мало не вмерла на місці...

— Кіро, — я відчепила її пальці від свого плеча, — по-перше: з пацієнтом усе нормально, він стабільний, потрібна госпіталізація, але жити буде. По-друге: який документ ти за мене підписала?

Кіра заморгала. Занадто швидко. Класична ознака брехні — прискорене моргання, відведення погляду, дотик до носа. Я чекала одного з трьох, а от отримала всі.

— Ну, там була така... стандартна форма... при вході... нічого серйозного, просто угода про конфіденційність і...

— Кіро.

— ...і згода на участь у заходах закритого типу, що включає перебування на території готелю протягом визначеного організатором часу...

— КІРО.

— ...що в перекладі з юридичної означає, що ти не можеш піти до п’яти ранку, — вона нарешті вичавила це одним подихом і подивилась на мене очима, повними розкаяння. Або дуже якісної імітації розкаяння. З Кірою ніколи не знаєш напевно.

— До п'ятої ранку?! — Я поглянула на годинник. Двадцять хвилин на третю. — Ти хочеш сказати, що я застрягла тут ще на кілька годин?!

— Технічно — так. Але є хороші новини.

— Які?

— Тут безкоштовне шампанське.

Я закрила очі. Полічила до десяти. По-німецьки. Потім по-чеськи. Потім — тими словами, яких мене навчив мій вітчим і наставник Марек у дитинстві і які не входять у жодний підручник.

— Кіро, хто цей чоловік? Високий, темноволосий, сірі очі, поводиться так, ніби йому належить увесь кисень у приміщенні.

Кіра побіліла. Ні, це занадто м'яке слово. Вона стала кольору тих простирадл, якими я вкривала пацієнтів у реанімації. Тих, яких вже не треба було рятувати.

— Ти з ним розмовляла? — прошепотіла вона.

— Він зі мною розмовляв. Я намагалась цьому запобігти. Безуспішно.

— Софі, це Домінік Рейнхарт. Він — власник цього готелю. І ще дев'яти готелів. І... — вона знизила голос до ледь чутного шепотіння, — ...людина, з якою краще не жартувати.

— Я й не жартувала. Я вимагала випустити мене.

— О Боже.

— Що?

— Ти йому перечила?

— Я не “перечила”. Я відстоювала свої конституційні права.

— У цьому готелі немає конституції, Софі. У цьому готелі є Домінік Рейнхарт. І як він вирішить — так і буде.

Мене затрясло. Не від страху — від злості. Від тієї безпорадності, яку я ненавиділа більше за все на світі. Я відчувала її в дитинстві — у прийомній сім'ї, де від тебе нічого не залежить. У школі, де ніхто не питає твоєї думки. 

Ні. Стоп. Не зараз.

— Кіро, нас розкрили, — сказала я, беручи себе в руки. — Він знає, що я не Клара.

— Як?!

— Не знаю. Але він знає. Він знає, що я — лікар. Знає, що я врятувала того чоловіка і знає, що ти мене впустила.

Кіра сповзла по стіні вниз. Сіла на підлогу прямо в своєму ідеальному костюмі адміністратора. Притиснула долоні до обличчя.

— Мене звільнять, — прошепотіла вона. — Софі, мене звільнять. Я одна виховую дитину, мені ніде...

— Тебе не звільнять, — сказала я. Впевненіше, ніж відчувала. — Я це не допущу.

— Як? Як ти це не допустиш?

Я не знала як. І знала, що це — не моя провина. Кіра зателефонувала мені. Я мала право сказати “ні”, мала право покласти трубку, дійти до дому, впасти в ліжко і забути про все це як про поганий сон. Але я сказала “так” — і тепер мала нести відповідальність за наслідки. 

Така я. Хронічно нездатна сказати ні, коли хтось потребує допомоги. Професійна деформація? Дитяча травма? Проклятий комплекс рятівниці? Напевно, все разом, комплексів тут на цілу монографію.

— Послухай, — я присіла поруч і взяла її за руку, — зараз нам потрібно триматися якнайдалі одна від одної. Нас вдвох одразу впізнають. Поодинці — менше шансів. О третій зустрічаємося біля службового виходу. Той, через який я зайшла. Зможеш?

— А якщо мене звільнять раніше?

— Тоді посміхайся і роби вигляд, що все за планом. Ти — адміністратор цього готелю. Ти маєш право тут бути.

— А ти?

— А я... — подивилась на себе. Чужа сукня, чужа маска, чужий бейджик. — ...зімпровізую щось.

Кіра обняла мене швидко, міцно. Потім підвелась, поправила волосся, і пішла в один бік. Я — в інший.