4. Діагноз: ідіотизм

Я все ж висмикнула руку.

Не ніжно, не делікатно — різко, як висмикують дренаж з рани. Його пальці розтиснулися, і я відступила на крок назад. Потім ще на один, ніби між нами потрібна була демілітаризована зона.

Він не рушив за мною. Стояв на місці, засунувши руки в кишені — спокійний, розслаблений, ніби щойно не тримав мене мертвою хваткою перед цілим залом. На його губах — тінь тієї ж напівусмішки. Не зверхньої, значно гірше — зацікавленої.

— Ніхто не втримає мене силою, — сказала я. Голос тремтів. Проклятий голос, який завжди видавав мене в найвідповідальніший момент. — Ні фізично, ні метафорично. Ні в цьому готелі, ні деінде.

— Я не тримав тебе силою.

— А як це називається? Коли людину хапають за руку без дозволу?

— Знайомство.

Я відкрила рот. Закрила, потім знову відкрила. Чорт, я виглядала як рибка гуппі в дорогій сукні. Ем… елегантно.

— У нормальних людей знайомство починається зі слова “привіт”, — нарешті видавила я.

— Привіт.

— Пізно.

— Ніколи не пізно, — він зробив крок уперед, і я автоматично зробила крок назад, — для правильних речей.

— Єдина правильна річ, яку ви можете зараз зробити — це показати мені вихід з цього поверху.

— Він зачинений.

— Відчиніть.

— Не можу.

— Не можете чи не хочете?

— Друге, — відповів він без найменших вагань, і щось у мене всередині одночасно закипіло і вкрилося кригою люті до цього нахаби. Тому що люди, які так відверто зізнаються у своїй маніпулятивності, або абсолютно чесні, або абсолютно небезпечні. І я підозрювала, що він — обидва варіанти.

— Ви хоч розумієте, що це незаконне позбавлення волі? — Я схрестила руки на грудях. Захисний жест, я знала це з курсу психології. Він теж знав, судячи з того, як його очі ковзнули по моїх зімкнутих руках. Потім, правда, затримались на декольте, та мені вже було все одно. 

— Це приватний захід. Ти підписала згоду на вході.

— Я нічого не підписувала!

— Твоя подруга підписала за тебе. Прочитай дрібний шрифт наступного разу.

Кіра. Я вб'ю Кіру. Я її медично, хірургічно, кваліфіковано вб'ю. Повільно і з анестезією — а потім без.

— Я хочу бачити цей документ, — процідила крізь зуби.

— Завтра у робочі години. А зараз, — він простягнув руку в напрямку бару, — випий чогось. Ти блідіша за простирадло, і в тебе тремтять руки. Забагато годин без сну? 

Я завмерла. Звідки він знає, чи це так помітно?

— Як...

— Очі, — він нахилив голову, розглядаючи мене з тією ж клінічною уважністю, з якою я розглядала пацієнтів. — Синці під нижніми повіками, глибокі, синьо-фіолетові — не менше доби. Мікротремор пальців — характерний для виснаження, не для страху. Зіниці злегка розширені, але реагують на світло адекватно — значить це не препарати, а втома. Плюс кофеїн — судячи з запаху, ти випила мінімум п'ять чашок.

— Шість.

— Тим більше. Сідай. Їж, пий. Це не побачення, це медичне призначення. Ти ж лікар?

— А от ти точно ні.

— Як і ти зараз — не в позиції ставити діагнози.

Ми дивилися одне на одного кілька секунд. У мене скреготіли зуби. У нього грали жовна на щелепі. Між нами була така кількість напруги, що нею можна було живити невелике місто.

Я відвернулась першою. Не тому, що здалась. Тому що мені справді потрібно було сісти. Ноги в Кіриних підборах тремтіли, і не лише від втоми.