3. Ти залишаєшся

Він зупинився на відстані, яка порушувала всі правила особистого простору. Так близько, що я бачила текстуру його шкіри — ідеальна, якби не маленький шрам під лівим оком, тонкий, як слід від леза. Так близько, що відчувала тепло його тіла крізь тканину своєї сукні.

— Клара, — сказав він.

Його голос, низький, хриплий, був з легкою вібрацією, яка відлунювала десь у грудній клітці. Не моїй грудній клітці — його. Але я відчула цю вібрацію фізично, ніби він говорив, притиснувши губи до моєї шкіри.

Я моргнула. Клара? А, бейджик. Чужий бейджик, який Кіра причепила до моєї сукні.

— Ви помиляєтесь, — сказала я. І зрозуміла, що мій голос звучить не так впевнено, як хотілось.

— У чому саме?

— Я не Клара.

— А хто?

“Софія, двадцять шість років, реаніматолог, яка тридцять шість годин не спала і якій зараз дуже потрібно опинитися якнайдалі від тебе, тому що мій пульс — вісімдесят вісім і зростає”. Це те, що я подумала. Але сказала, звісно, інше:

— Хтось, хто дуже хоче додому.

— Вечір тільки почався.

— Мій вечір закінчився шість годин тому. Далі — понаднормові.

Він ледь помітно підняв куточок губ. Це була не усмішка — натяк на усмішку. Як ескіз, який ще не став картиною.

— Тобі тут нудно, — це було не питання.

— Мені тут некомфортно. 

— А яка різниця?

— Нудно — це коли немає стимулів. Некомфортно — це коли стимулів забагато і всі вони — неправильні.

Він трохи нахилив голову набік. Як хижий птах, що розглядає здобич під новим кутом.

— А я — правильний стимул?

Вже мабуть дев'яносто два. Проклятий пульс.

— Ви — незнайомець, який стоїть занадто близько.

— Я можу відійти.

Але він не відходить, стоїть і дивиться. Його сірі очі повільно ковзають по моєму обличчю — від чола до підборіддя, затримавшись на губах рівно на секунду довше, ніж було допустимо.

— У вас є ім'я? — запитала я. Не тому, що хотіла знати. А тому, що мовчання між нами починало набувати текстури — густої, липкої, небезпечної.

— Є. Але спочатку — я хочу знати, чому ти тут.

— Я вже сказала. Це взагалі помилка.

— Помилки — мій улюблений вид подій. Найцікавіше завжди починається з помилки.

Я хотіла б відповісти щось різке, дотепне, таке, що змусило б його відступити. Але в цей момент за його спиною побачила охоронця. Того самого, з бичачою шиєю. Він ішов у моєму напрямку і надто цілеспрямовано. Як торпеда.

Моє серце пропустило удар. Мене розкрили, зараз виведуть, і Кірі буде кінець, і мені буде кінець. Нам обом.

Чоловік переді мною помічає мій погляд. Обертається. Охоронець зупиняється як вкопаний, ніби наштовхнувся на невидиму стіну.

Один погляд. Один. І здоровило прямує у зворотному напрямку.

— Вона зі мною, — киває він охоронцю, навіть не підвищуючи голос.

Охоронець моргає у відповідь. Мовчки, слухняно, як собака, якому показали руку.

І тоді до мене дійшло.

Цей чоловік — не просто гість чи багатій у дорогій сорочці. Він — хазяїн. Хазяїн цього готелю, цього поверху, цієї ночі.

Він обернувся до мене, взяв за руку. Його пальці — гарячі, жорсткі, з мозолями, яких не буває у людей, що працюють лише за комп'ютером. Хватка — залізна, але не болюча. Точно вивірена, як у хірурга. Або як у людини, яка точно знає, скільки сили потрібно, щоб утримати — і не зламати.

— Ти залишаєшся, — сказав він. Тихо, впевнено. Як діагноз, який не підлягає оскарженню. — Поки я не дозволю тобі піти.

Я підняла очі.

Увесь зал дивився, кожна пара очей — на нас. І в кожному погляді я бачила те, чого не могла розшифрувати. Щось середнє між страхом і благоговінням. Вираз, який я бачила в очах молодших лікарів, коли в реанімацію входив головний хірург.

Страх перед тим, хто тримає у руках твоє життя.

І саме в цю секунду — з моєю рукою в його руці, з його сірими очима, які дивились на мене так, ніби я — єдина жива людина в цій кімнаті — я зрозуміла дві речі. Перша: я потрапила в біду, масштаби якої мій втомлений мозок ще навіть не почав усвідомлювати.

І друга: мій пульс був сто чотири. А я навіть не намагалась вирвати руку з його лапи.