2. Три речі

Перед тим як увійти в готель, я встигаю зрозуміти три речі.

Перша: я виглядаю жахливо. Моє темно-каштанове волосся — зазвичай слухняне й зібране в акуратний хвіст — зараз нагадує гніздо, яке покинув навіть його власний птах. Під очима — кола кольору баклажана. Обличчя — бліде, з веснянками, які на тлі цієї блідості виглядають як іржа на білому листі. Мій зріст — метр шістдесят п'ять — зараз здається ще меншим, тому що я згорбилася від втоми.

Друга: я не можу зайти у п'ятизірковий готель в медичному одязі. Навіть службовим входом.

Третя: Кіра це передбачила.

— Перевдягнися, — вона пхає мені в руки чорну сукню, щойно я проскочила через службовий вхід. — І маску надінь.

— Маску?

— Там закритий поверх. Маскарадна вечірка, тож без маски не пропустять.

Я розгортаю сукню і трохи не задихаюсь.

— Кіро. Це... В цьому декольте можна сховати стетоскоп. І ще фонендоскоп. І, можливо, дефібрилятор.

— Не драматизуй. Ти маєш гарне тіло, просто ховаєш його під халатами та балахонами.

— Я не ховаю. Я просто практична.

— Ти просто боягузка. Вдягай.

Я перевдягаюсь в підсобці між відрами для прибирання та стосом рушників. Сукня — чорна, шовкова, з розрізом на нозі, який починається  там, де закінчується моя скромність. Маска — теж чорна, оксамитова, закриває верхню половину обличчя. Кіра додала туфлі на підборах, і я відразу зрозуміла, що помру в них ще до того, як врятую когось.

— Ти злий геній, — кажу Кірі, балансуючи на довжелезних шпильках.

— Я твій білет на закритий поверх. Давай швидше. Він у сьомому номері.

Ліфт везе нас на верхній поверх. Двері розсуваються, і я потрапляю в інший світ.

***

Перше, що боляче б'є по нервах — це звук. Ні, не музика, а, навпаки, тиша. Густа, шовкова, дорога тиша, в якій кожен звук — дзвін бокалу, шелест тканини, низький сміх — лунає, як нота у порожньому концертному залі.

Друге — це світло. Приглушене, бурштинове, з точковими прожекторами, які вихоплюють з напівтемряви лише те, що хочуть показати: блиск діамантів на жіночій шиї, гострий кут чоловічої щелепи, м'який вигин оголеного плеча.

Третє — запах. Дорогі парфуми, кубинські сигари, щось квіткове і щось тваринне — змішане в коктейль, від якого злегка паморочиться у голові. Або це від моїх тридцяти шести годин без сну. Складно сказати.

Я стискаю медичну сумку, яку Кіра дозволила мені пронести під пальтом, і пробираюсь крізь натовп, як шпигунка у поганому фільмі. Навколо — маски. Жінки в масках, але чоловіки без. Це здається  мені дивним, але я не маю часу це аналізувати.

Кіра підводить мене до дверей кімнати і зникає, як привид.

— Кіро! — шиплю я їй услід, але вона вже розчинилась у натовпі.

Чудово. Просто чудово!

Заходжу в кімнату і бачу чоловіка на підлозі. Років п'ятдесят, грузний, обличчя сіро-бліде. Зіниці — точкові, і дихання — поверхневе, рідке.

Передозування. Класика.

Мої руки автоматично дістають з сумки все необхідне. Тридцять шість годин без сну, але ось тут мій мозок працює бездоганно. Це — моя стихія. Це — те, що я вмію робити краще за все на світі. Я можу забути купити молоко, можу забути ім'я людини, з якою познайомилась п'ять хвилин тому. Але алгоритм реанімаційних заходів — ніколи.

П'ятнадцять хвилин. Стабілізований, дихання відновлене, колір обличчя — все ще поганий, але зіниці реагують, пульс — слабкий, але ритмічний і принаймні є.

Я витираю лоб тильною стороною долоні й сідаю просто на підлогу поруч. Адреналін відступає, і на його місце повертається втома, запаморочення і гостре усвідомлення, що я сиджу на підлозі в п'ятизірковому готелі в чужій сукні, поруч з непритомним незнайомцем, і мені дуже, дуже, дуже потрібно додому.

Нарешті підводжусь, виходжу з кімнати і йду до ліфта.

Ліфт не працює.

— Поверх зачинено, — сухо каже охоронець. Здоровенний, з бичачою шиєю та виразом обличчя, який говорить: “Мені платять не за те, щоб я думав”. — Протокол безпеки.

— Який ще протокол? Мені потрібно додому!

— Поверх зачинено до особливого розпорядження.

— Чийого розпорядження?

Охоронець мовчки киває кудись за мою спину. Я не обертаюсь, дарма спитала, я вже не хочу знати.

Але, схоже, доведеться.

Тому що хол поступово заповнюється людьми, і я розумію, що мені потрібно кудись подітися. Не стояти ж стовпом посеред цього дорогого вар’єте!

Беру склянку з водою у офіціанта (перевірила — прозора, без запаху, без бульбашок — отруту визначити не змогла б, але якщо мене отруять мінералкою у п'ятизірковому готелі, це буде принаймні оригінальний некролог). Знайшла кут, де було найменше людей, і притулилась до колони.

Спостерігала.

Це я вмію. Лікарі — найкращі спостерігачі. Ми бачимо те, що люди намагаються сховати. Тремор рук, який видає алкоголізм. Розширені зіниці, які видають не лише погане освітлення. Синці під довгими рукавами, які видають те, про що ніхто не хоче говорити.