1. Клятва Гіппократа цього не передбачала

За столиком на мить запала тиша. 

— Якщо я візьму туфлі, це нічого не означає, — сказала я суворо.

— Звичайно.

— Я не зобов'язана повертатись.

— Ні.

— І це — не побачення.

— Навіть близько.

— Добре.

Я нахилилась, щоб дістати коробку з-під столу, але він був швидший. Встав — одним рухом, плавним, як хижак, що піднімається з лігва — і перехопив коробку раніше, ніж мої пальці її торкнулись.

— Я сама, — сказала я.

— Я знаю, — відповів він. І не віддав.

Замість цього — зробив щось, від чого мій мозок зупинив усі процеси, крім одного: паніки.

Він опустився на одне коліно переді мною.

Домінік Рейнхарт — чоловік, перед яким інші стояли навшпиньках — опустився на коліно на підлозі ресторану, з коробкою в руках, і подивився на мене знизу вгору.

І цей погляд — знизу, з-під темних вій, сірий, важкий, як розплавлений свинець — зробив щось з моїм тілом, що не описувалось у жодному підручнику з фізіології.

— Що ти робиш? — мій голос був вищим, ніж мені хотілось. Набагато вищим.

— Інвестую, — відповів він. І відкрив коробку.

Туфлі лежали в тонкому папері, чорні, шкіряні, з тим ідеальним низьким каблуком, який я обрала б сама, якби могла собі дозволити. Він дістав одну туфельку. Тримав її в руці — великій, із мозолями на подушечках пальців — так обережно, ніби тримав скляну скульптуру.

— Я можу сама взути, — сказала я. Або подумала, що сказала. Або прошепотіла, або пробурмотіла. Мій голосовий апарат працював з перебоями, як кардіомонітор під час аритмії.

— Можеш, — погодився він. — Але не станеш.

І — перш ніж я встигла заперечити, сперечатись, вдарити його цією ж туфлею по голові — його рука торкнулась моєї щиколотки.

Пальці. На моїй щиколотці. Гарячі. Тверді. З тим тиском, який не був ні грубим, ні м'яким — точно вивіреним. Як у хірурга, який знає анатомію настільки добре, що може торкнутись сліпучого нерва, не дивлячись.

Він торкнувся — і по моїй нозі, від щиколотки вгору, пройшла хвиля. Не холоду, не тепла — електрики. Чистої, оголеної, як провід під напругою. Вона пройшла через литку, через коліно, через стегно — і вибухнула десь внизу живота яскравою, гарячою, непристойною спалахом.

Я стиснула край столу. Кісточки пальців побіліли.

— Дихай, — сказав він тихо. І я зрозуміла, що не дихала. Просто — забула. Як забувають вимкнути плиту. Як забувають своє ім'я після наркозу.

***

За два дні до

Тридцять шість годин без сну — і я нарешті вільна.

Ну, як вільна, хіба в тому сенсі, що можу нарешті зняти цю прокляту хірургічну шапочку, яка залишила на лобі червоний слід, ніби мене цілу добу тримали в лещатах. Ну і вільна в тому сенсі, що тепер можу приймати рішення, складніші за “адреналін чи атропін”. Наприклад: душ до або після того, як я впаду обличчям у подушку і нарешті забудусь сном.

Я стягую халат у ординаторській, і мої руки тремтять. Не від страху — від кофеїну. Шість чашок за зміну — новий особистий рекорд, яким я не пишаюсь, але й не соромлюсь.

— Соф, ти жива?

Філ просовує голову у двері. Філіп анестезіолог, двадцяти восьми років, об'єктивно красивий — русяве волосся, зелені очі, щелепа, яку можна малювати в підручнику з анатомії. Суб'єктивно — мій найкращий друг і найбільший зануда в цій лікарні, тому далі френд-зони ні-ні. Та й нас обох це влаштовує, немає ні часу ні бажання на щось більше і складніше. 

— Я не жива, Філ. Я — зомбі з медичною ліцензією.

— Ти забула сумку.

Він простягає мені мою сумку — потерту, шкіряну, з відламаною блискавкою, яку я обіцяю собі полагодити вже третій місяць. Я хапаю її і перекидаю через плече.

— Їдь обережно, — каже Філ, спираючись на одвірок. — Ти за кермом у такому стані — це загроза громадській безпеці.

— Я не за кермом, я на метро. Моя тарадайка здохла минулого тижня, а на таксі я не заробляю, тому що я працюю у державній лікарні, а не в приватній клініці для мільйонерів.

— Ти могла б працювати в приватній.

— Могла б. Але тоді в кого б ти вкрав булочку за обідом?

Філ усміхається. У нього хороша усмішка — тепла, безпечна. Як ковдра. Інколи мені хочеться завернутися в неї. Але потім я згадую, що Філ — мій друг. Тільки друг. І що я катастрофічно невезуча в усьому, що стосується чоловіків, романтики та будь-чого, пов'язаного з почуттями, які не можна виміряти тонометром.

— Добраніч, Філ.

— Доброранку, Софі. Зараз перша ранку.

— До біса деталі.

Я виходжу з лікарні, і холодне повітря б'є по обличчю, як ляпас. Листопад. Місто ще спить — або вдає, що спить. Воно взагалі — місто, яке вдає, що воно — елегантна столиця вальсу й штруделю, а під фасадом — бетон, втома і люди, які біжать на першу електричку з такими ж синцями під очима, як у мене.